Блоги → Перегляд
Мітки ДонбасУкраїнаРосіяВійна на ДонбасіАТОДНРЛНРОбмін населеннямНімеччинаТретій РейхРейхБреслауШтеттінКенігсбергПруссіяЩецинВроцлавКалінінградКалінінградська областьПольщаПольська Народна РеспублікаПНРСРСРРадянський СоюзСоюзСССРОперація ВіслаВіслаВолиньГаличинаХолмщинаПідляшшяНадсянняЛемківщинаХолмЯрославЗамостяПеремишльСянокООНСШАБританіяПрава людиниЯпоніяКурильські островаБілорусьПрибалтикаЛитваЛатвіяЕстоніяСхідні слов'яниСлов'янислов'яниКиївська РусьРусьМонголо-татарська навалаДике ПолеБіла ЦеркваЧорне мореАзовське мореАзовВелике князівство ЛитовськеРіч ПосполитаМосковське царствоРосійська імперіяОсманська імперіяКозаккозакиЗапорізька СічСічНаціонально-визвольна війна під проводом Богдана ХмельницькогоБогдан ХмельницькийЛівобережна УкраїнаПравобережна УкраїнаДніпроДонкозацтвоАндрусівське перемир'яГетьманщинаМосковіяМоскваКиївтатариКримське ханствоКримСлобожанщинаРосійсько-турецькі війниПівнічне Причорномор'яПричорномор'яСлов'яносербіяНова СербіяЗапорожжяБалканиІван Самійлович ХорватАвстрійська імперіяБахмутЄвропаГолодоморрусифікаціяПриазов'яМаріупольДонецькЛуганськГромадянська війнаГолодомор 1932-1933Голодомор 1921-1923Друга Світова війнаДонеччинаЛуганщинаАдольф ГітлерГітлерЙосип СталінСталінСталіноВорошиловградДонецька областьЛуганська областьРосійсько-українська війнаКацапстанУкраїнська Народна РеспублікаУНРУкраїнська ДержаваДонецько-Криворізька Радянська РеспублікаПетро ПорошенкоПорошенкоМінські домовленості

«Як Донбас став російським та чому він має бути українізованим»

Субота, 23:56, 16.10.21

Рейтинг
43 0
Переглядів
1065

0
0
У цій статті згадуються

 

«Як Донбас став російським та чому він має бути українізованим»

Нині після семи років війни на Донбасі, в Україні часто точаться дискусії стосовно його значення для країни. Багато хто вже вважає, що від ДНР і ЛНР потрібно відгородитися стіною, та лишити там тих «сєпарів» самих з собою. Така позиція лунала серед політиків, зірок шоу-бізнесу, спортсменів та всіх кому було небайдуже питання Донбасу. Вони зазвичай аргументували таку позицію тим, що нібито місцеві жителі Донбасу у 2014 році підтримали ідею створення ДНР і ЛНР, підтримували бойовиків, і вони не хотіли бути в складі України та взагалі не вважали себе українцями, або громадянами цієї країни. Звичайно такі аргументи складно заперечити, бо в більшості випадків з населенням Донбасу воно так і є. Вони просто не бачать себе в складі України, українцями та громадянами цієї країни. Вони бачать себе в складі «єдіної і нєдєлімої Расєї». Але ті хто знають історію Донбасу, то вони зазначать, що цей регіон є етнічною територією України. Відповідно постає питання, а «чому ж Українська Держава має віддавати свою етнічну територію іншій державі, через її присутній багаточисельний національний елемент, який туди незаконно прибув?». Так чому ж не скористатися міжнародним правом вільного вибору місця для проживання, та не дати можливості певному населенню переселитися в ту країну, у якій воно хоче жити?

Сучасній історії, особливо 20 століття, відоме поняття «обмін населенням», коли населення однієї національності переселялося на іншу територію, а на їхнє місце приходило населення іншої нації. Для прикладу я згадаю як в 1945 році німецьке населення німецького Бреслау покинуло місто і відправилося у глиб Німеччини (в місті до 1945 року проживало 250 тисяч німців). Натомість місто заселили поляки і воно стало польським Вроцлавом. Так само можна навести приклад того ж 45-го, і як німецький Штеттін став польським Щецином (до 1945-го проживало 275 тисяч німців). Або як Східна Пруссія з центром у місті Кенігсберг (до 1945-го проживало 370 тисяч німців), після окупації Червоною армією стала Калінінградською областю з центром у Калінінграді (колишній Кенігсберг). В даному випадку було вчинено злочини на етнічному грунті, коли етнічне місцеве населення змусили покинути свою землю, натомість віддаючи його іншій нації (нині в Калінінграді 90% населення - росіяни). Так само для українців відома операція «Вісла» 1947 року, коли радянська влада також вчиняла злочини, щодо етнічного населення. Тоді за домовленістю з комуністичним урядом ПНР (Польська Народна Республіка), із територій Волині, Галичини та Західного Полісся (які належали до 1939 року Польській Республіці) депортували все польське населення на територію комуністичної Польщі. Натомість ПНР було віддано українську Холмщину, Підляшшя, Надсяння та Лемківщину, етнічне українське населення було депортовано на територію УРСР, Північної Польщі, Далекого Сходу (140 тисяч українців було переселено в північні райони Польщі, де їх згодом було асимільовано).

В той момент ООН і союзники СРСР в обличчі Британії та США, дані операції, щодо такого обміну територіями і населенням, не вважали чимось злочинним та аморальним. Дані злочини стали прирівнюватися до «добровільних домовленостей», а тому не порушували права людини, які проголосили у 1948 році. І саме цікаве, що навіть після прийняття прав людини та після падіння СРСР, ООН так і не визнала ці події 1945-1947 злочинними та незаконними. Також я згадаю, що подібні злочини були вчинені і щодо Японії, коли їхні Курильські острова перейшли в 1945-му Радянському Союзу. В Прибалтиці (Литва, Латвія, Естонія) та на Західній Україні та Білорусі, масово вивозили місцеве населення на Далекий Схід, натомість присилали росіян з Центральної Росії. Звичайно це була не така ситуація, як з Пруссією та теперішньою Східною і Західною Польщею, де населення докорінно змінювалося, але все ж таки факт незаконних депортацій та увезенням іншого населення був. До чого я це все веду з цими історичними прикладами депортацій і обміном населення? А до того, що російське населення Донбасу, яке було незаконно завезене радянською владою, може бути депортоване в глиб своєї улюбленої «Расєї». Поки Росія, як головний правонаступник СРСР не визнає свої злочини, щодо депортацій німецького, польського, білоруського, прибалтійського та українського населення, депортація росіян з Донбасу, не буде чимось злочинним, так як вони туди потрапили незаконно. Українці мають казати не про якусь там стіну з ДНР і ЛНР, а навпаки казати їм  – «валіть у свою любу Расєю і звільніть Український Донбас!».

Нині Україна повинна також не забувати про свої втрачені етнічні території, які нині під владою Польщі. А саме про Холмщину, Підляшшя, Надсяння, Лемківщину. Україні разом з Німеччиною потрібно подавати позов на Росію, як на спадкоємця СРСР, щодо вчинення незаконного відібрання етнічних територій і виселенням звідти етнічного населення, що суперечить правам людини і є частиною геноциду щодо певної нації (асиміляція корінного та переселеного населення українців та німців, польським і радянським урядом). Для Німеччини це Пруссія (Калінінградська область), Бреслау, Штеттін (Вроцлав і Щецин) та інші західно-північні володіння теперішньої Польщі. Для України це Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина (теперішня пд-сх Польща). І також Німеччина та Україна мають подавати позов проти Польщі, як спадкоємиці Польської Народної Республіки (ПНР), яка незаконно та злочинно прийняла від СРСР ці землі (крім Пруссії, яка відійшла СРСР). Над Бреслау, Штеттіном, Кенігсбергом знову має замайоріти прапор Великої Німеччини, а над Перемишлем, Ярославом, Холмом, Замостям, Сянком - прапор Великої України.

Історія заселення Донбасу

Донбас також має історію із депортаціями та переселеннями, які також відбувалися у 20 столітті. Але для того аби зрозуміти як Донбас став російським, і чому його населення нині підтримує ДНР і ЛНР, слід звернутися до історії цього краю, бо саме вона дасть відповідь на ці всі питання. Правильно буде починати історію Донбасу з появою племен східних слов’ян у Східній Європі, тобто предків сучасних білорусів та українців з росіянами, які найбільш причетні до цього регіону. Так в момент зародження першої держави східних слов’ян – Київської Русі, на території майбутнього Донбасу з 9 по 13 століття (часи існування Київської Держави) проживали та кочували тюркські племена – печенігів та половців. Після Монголо-татарської навали на Київську Русь (1237-1241), територія майбутнього Донбасу була спустошена та безлюдна. Вона стала частиною степового Дикого Поля. Первинно Диким Полем вважалася територія на південь і схід від Білої Церкви (Київщина), аж до берегів Чорного і Азовського морів. Поступово, при Великому князівстві Литовському та згодом при Речі Посполитій, та починаючи від Білої Церкви і теперішньої Київщини, територія Дикого Поля почала заселятися втікачами-селянами від польської панщини із Волині та Галичини. Згодом вони стануть «вільними людьми» - козаками, так як їх прозвали татари і османи (турки). Вільними вони стали, бо переселялися на безлюдну степову та не підконтрольну територію владі Речі Посполитої. Втікаючи від панів, вони ще мали намір створювати форпости для оборони своїх земель від спустошливих набігів татар.

Заселення Донбасу українським козацтвом та селянами-втікачами

На першому етапі основна роль у формуванні постійного місцевого населення належала українському козацтву. Починаючи з другого десятиріччя XVI століття виштовхнуте з насиджених місць під час польсько-литовської війни за Сіверщину її населення проникає на територію Дикого Поля на перших порах з метою промислової діяльності, а згодом поступово переходить до осілого життя. Найбільш раннім проявом осілості на території краю був Святогірський печерний монастир. Для боротьби з експансіоністськими устремліннями турецько-татарських феодалів, польсько-литовські магнати на правобережжі Дніпра з кінця XIV ст. будують нові замки, а для їх оборони із своїх підданих формують козацькі загони, звільняючи козаків від селянських повинностей. Наступ польсько-литовських феодалів на українські землі та закріпачення селян спричинили масові втечі селян від своїх панів на окраїни й поступове освоєння незаселених районів.

Важливу роль в проникненні української людності в причорноморські степи відігравала Запорізька Січ. Збудована за дніпровськими порогами Січ з другої половини XVI ст. стала не тільки центром низового козацтва, але й форпостом народної колонізації причорноморських степів. На Запорожжі шукали притулку люди виштовхнуті з насиджених місць Галичини, Волині, як соціальним, так і національним гнобленням. Тут вони ставали не тільки воїнами — охоронцями своєї землі, але й освоювачами природних багатств краю. Після невдач у Визвольній війні Хмельницького (1648-1657) й повернення польських феодалів на Волинь, Поділля й Правобережну Україну міграційні процеси в Україні посилились. Розпочався масовий перехід української людності Правобережжя на Лівобережжя і в степову зону. Завдяки цьому активно освоювалося межиріччя Дніпра і Дону. Це дозволило царському урядові приступити до реалізації висунутих ще в 40-х рр. XVII ст. планів побудови в цьому районі укріплених поселень — форпостів російської урядової колонізації у східній частині запорозьких вольностей (Маяк, Соляний-Тор, Городок — у Подонців'ї, Богородицьк та Сергіївськ — в Подніпров'ї), що ще більше активізувало освоєння степової частини лівобережжя Дніпра.

Народна колонізація Донбасу

Другий етап заселення Донбасу характеризується поєднанням стихійної народної колонізації із заходами Московського царства по зміцненню свого впливу в регіоні. Народна колонізація особливо посилилась після Андрусівського перемир'я (1667 рік), за яким територія Гетьманщини була поділена по Дніпру між Річчю Посполитою та Московським царством. Повернення польської шляхти у свої маєтки на Правобережній Україні спричинило масовий перехід учасників Національно-визвольної війни (1648-1657) на Лівобережну Україну і в межі Московії. Царський уряд вирішив скористатися цим для заселення новозбудованих міст на шляхах (Дон), якими татари досягали центральних районів Росії, у тому числі й міст, що будувалися за його розпорядженням і які повинні були служити прикриттям її центральних районів.

Уже в 1656 р. вихідцями з Правобережної України було відновлено зруйнований татарами на початку XVII ст. Цареборисів, зведений в 1599 році для координації дій прикордонної служби Московської держави і прикриття Ізюмського шляху. В 1660 році вийшов царський указ про поселення на Торі «черкас», що виявили бажання перейти на службу до Московської держави. Однак відправлена з Білгорода на Тор спеціальна експедиція з 676 черкасами, через неоперативні дії її керівництва цього завдання не виконала. Повідомлення керівника експедиції, що після прибуття на Тор вони «окопались», дозволяє стверджувати, що там не було ніяких укріплень. Лише влітку 1663 року на Маяцькому городищі було споруджене перше на правобережжі Дінця укріплене містечко і поселено в ньому вихідців із Слобідської України (Слобожанщина), що формувалась у той час в межах Російської держави на умовах козацького самоврядування.

Роздача земель Запорізької Січі, сербські та балканські емігранти і початок формування сучасного Донбасу

З кінця 20-х — початку 30-х рр. XVIII ст., починається подальше заселення степів, обумовлене стихійним переходом на південь українців, організованим переселенням царським урядом державних селян, поверненням запорожців на старі місця, а також поселенням на півдні вихідців із сусідніх держав. Значний вплив на цей процес мало перенесення російсько-турецького кордону після війни 1735–1739 рр., з межиріччя Орла й Самари на узбережжя Азовського моря. З метою прискорення заселення краю та зміцнення своїх позицій на Причорномор'ї царський уряд вдався в 50-х рр., до поселення тут іноземних військовослужбовців (сербів, хорватів, македонян, молдаван і ін.), які погодилися перейти на військову службу до Росії й поселитися на її окраїнах, а також росіян-розкольників, що жили в межах Речі Посполитій та Османської імперії. З іноземних військовослужбовців було вирішено сформувати два військово-землеробських поселення (Нову Сербію та Слов'яносербію) і розмістити їх на флангах збудованої в 1731–1735 рр., Української лінії, щоб таким чином прикрити південні кордони та посилити тиск на Запорожжя. Оскільки необхідної кількості іноземців для укомплектування 4 полків не набралось, царський уряд дозволив зачисляти до них і місцевих жителів та переселенців з інших регіонів України і сусідніх держав, за винятком поміщицьких селян, які прожили за своїми володільцями більше 10 років.

Особливо активізувався процес колонізації півдня Дикого Поля (у тому числі теперішнього Донбасу) в останній чверті XVIII ст., у зв'язку з масовою роздачею запорозьких земель після ліквідації Нової Січі. Також у зв’язку з Російсько-турецькими війнами за Причорномор’я, Крим, Азовське море та Балканський півострів, у межі нової Російської імперії переселялися так звані «брати-слов’яни», які сповідували Православ’я та втікали від переслідувань мусульман-османів – серби, болгари, чорногорці та греки. Так через великий наплив сербів на берега Азовського моря та теперішнього Донбасу, з’явилася назва для їхніх колоній – Слов’яносербія або Нова Сербія. Переселенців використовували, щоб більш надійно захистити південні кордони в середині XVIII століття, царський уряд не тільки зводив на південних рубежах нові оборонні лінії, але й укріпляє старі міста, в тому числі Бахмут і Тор. Вздовж кордону розміщує військові поселення, які він формував не тільки з служилих людей із центральних районів теперішньої Росії (однодвірців), але й з іноземців (сербів, болгар, греків), що мали досвід збройної боротьби проти османсько-татарської агресії. Так, в 1754 році між Бахмутом і Луганню появилось військово-землеробське поселення Слов'яносербія. Однак, оскільки воно не виправдало всіх сподівань уряду щодо прискорення заселення регіону, було розроблено в 1764 р. спеціальний план заселення Слов'яносербії, який передбачав роздачу незаселених земель у приватне володіння служилого дворянства, але й надавав дворянство тим, хто поселить на відведених йому землях 300 і більше чоловік. Зрозуміло, що це стимулювало заселення краю.

Також згодом з’явилася назва «Нова Сербія» так як більшість поселенців (75,33 %) були із Сербії та Чорногорії, Волохії та Македонії та інших Балканських земель. У 1751 році до російського посла у Відні звернувся полковник австрійської служби Іван Самійлович Хорват з проханням про дозвіл йому та іншим сербам оселитися на той час на теренах Російської Імперії. Мова йшла про сербів, званих граничари, які Австрія здавна використовувала для охорони кордонів від турків, їхні поселення в сучасних Воєводині, Славонії, Сербська Країні і Далмації були влаштовані за козацьким принципом. Незважаючи на привілейоване становище в Австрійській імперії (серби, що несли охорону кордону, були звільнені від податків), частина їх незатишно почувала себе в католицькій країні, де на них постійно чинився тиск з боку католицького духовенства з метою схилити їх в католицтво або унію. Російський уряд позитивно постався до пропозиції Хорвата, тоді ж народився план залучення також інших вихідців з Балкан православного віросповідання на землі на Задніпровській Україні. З переселенців передбачалося пізніше набрати гусарські і піхотні полки. 13 (26) липня 1751 року імператрицею Єлизаветою Петрівною було оголошено Хорвату, у відповідь на його прохання, що «скільки б з сербського народу в російську імперію перейти не побажало, всі вони як єдиновірні, в службу і підданство ухвалені будуть». Назву Нова Сербія отримала від військово-адміністративної одиниці Російської імперії, утвореної на землях Запорозького Війська Низового 1752 року і ліквідованої 1764 року — на її місці було утворено Новоросійську губернію.

Запорожці вороже сприйняли появу нових переселенців на своїх вольностях і скаржилися на них до столиці. Через це регулярними були суперечки, збройні сутички та взаємні вбивства. «Новосерби» натомість, отримавши значні посади та маючи доступ до імператриці, також постійно скаржилися на запорожців, що, на думку історика Дмитра Яворницького, стало одним з приводів ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. Так в 1777 р. на території майбутнього Донбаського краю числилось 114 поселень, то через 20 років їх було вже враховано 493, серед яких 383 складали приватновласницькі. Найбільша кількість сіл належала місцевій чиновницькій та військовій верхівці: Шабельським, Прерадовичам, Шевичам, Штеричам, Міоковичам та іншим (більшість етнічні серби). Поруч з ними мали тут цілі земельні латифундії, лісові та млинові «дачі» відомі такі особистості, як Григорій Потьомкін (йому Катерина ІІ віддала секуляризовані села Святогірського монастиря), генерал-поручик Текелі, під керівництвом якого була зруйнована Нова Січ, відомий консультант графа Потьомкіна Фалєєв, генерал-прокурор В'яземський, представники відомих в Росії дворянських родин — Трубецькі, Толсті та інші, в селах яких нараховувалось по декілька тисяч кріпаків.

Переважну більшість з населення сіл складали вихідці з різних районів України, в тому числі й колишні запорожці, які при роздачі запорозьких володінь приватним особам отримували від них здебільшого на 10—12 років звільнення від всяких повинностей. Крім українців, уряд всяким чином намагався поселити тут служилих росіян, створюючи в регіоні цілі однодвірські та розкольницькі слободи. Незначну частину складали іноземні поселенці (серби, болгари, чорногорці, греки). Найбільше їх проживало в межиріччі Бахмута та Лугані, тобто в межах організованої урядом в 1754 році Слов'яносербії, заселеної, крім українців, вихідцями з Балкан. Численну групу складали переселені до Азовської губернії наприкінці 1778 р. кримські християни (греки, вірмени, грузини та молдовани). Наприкінці XVIII ст. населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 році українці становили понад 61,3 % від загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5 %), греки (7,3), вірмени (6,1), молдовани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2 % від загальної кількості населення краю.

Однак масова урядова колонізація регіону розгорнулася тільки після ліквідації Запорозької Січі. В 1776–1782 рр. в межах створених на запорозьких землях Азовської і Новоросійської губерній було засновано 569 поселень, у тому числі 488 на землях, що належали кошу. Серед них 478 — складали приватновласницькі. На початку 1784 р. в Катеринославському намісництві, до якого ввійшли Азовська і Новоросійська губернії, нараховувалось 2209 поселень, в тому числі 45 міських, в яких проживало 708 190 чол. Серед них українці становили 73,77 %, росіяни — 12,23, молдавани і румуни 6,22, греки — 3,47, вірмени 2,62, а на решту (представників більше 30 етнічних груп) припадало лише 1,69 %. Отже, основний тягар освоєння регіону на початковому етапі випав на долю українців. До кінця XVIII ст. чисельність населення в регіоні досягла майже 1 млн чол., але частка українців впала до 64,76 %.

Завдяки наполегливій праці цього багатоетнічного населення освоювались різні види природних ресурсів краю. Найголовнішим з них була земля. З понад 14,5 млн десятин землі близько 60 % до кінця XVIII ст. було відведено під ріллю, що свідчить про значні досягнення населення в землеробстві. Важливу роль продовжувало відігравати скотарство. Найбільше розводили великої рогатої худоби, коней і овець. Розвиток сільського господарства стимулював заведення підприємств по переробці сільськогосподарської продукції. На початку 90-х рр. XVIII ст. тут діяло близько 3 тис. різних типів млинів, декотрі з яких мали понад 10 каменів для помелу зерна, виготовлення круп і т. д. Діяло в регіоні 113 ґуралень і 56 різного типу підприємств, у тому числі два цукрових заводи, що переробляли привізну цукрову тростину. Велику роль в освоєнні природних ресурсів відіграли Торські і Бахмутські соляні промисли, що забезпечували не тільки Слобожанщину й частково Лівобережну Україну, але й південно-західні повіти Росії сіллю. З їх роботою тісно пов'язані пошуки кам'яного вугілля, залізних руд, що поклало початок розвитку вугледобувної та металургійної промисловості нинішнього Донбасу.

Багатогалузеве господарство краю спонукало населення до обміну результатами праці, розвитку торгівлі, тим більше що з давніх часів через нього пролягали важливі шляхи, які з'єднували регіон з країнами Європи та Азії й іншими українськими землями. Найпоширенішим товаром, що доставлявся з Причорномор'я на ринки України та сусідніх держав, була риба і продукти з неї. Поруч з рибою до інших регіонів доставлялась морська сіль з приморських лиманів, так і кухонна з Торських та Бахмутських промислів. У центральні райони Росії та в інші країни, крім риби, доставлялась продукція тваринництва. Наприкінці XVIII ст. все більшого розвитку стала набувати поруч з ярмарковою стаціонарна торгівля. У великих містах працювали десятки крамниць, в яких можна було придбати не лише місцеві товари, але й привізні, в тому числі заморські фрукти, вина, не кажучи про широкий вибір ремісничих виробів. Перелічені фактори стимулювали розвиток міст краю (сучасного Донбасу), які протягом другої половини XVIII ст., з військово-оборонних центрів переростають в осередки ремесла і торгівлі. Особливо це стосувалося таких новозаснованих міст, як Миколаїв та Херсон, старого Гаджибея — Одеси, які за короткий час перетворились у великі промислові та торговельні центри регіону.

Голодомор 1921-1923, 1932-1933 та Друга Світова – плацдарм глобальної русифікації Донбасу

Русифікація сучасної території Донбасу розпочалася, ще в другій половині 17 століття, коли Богдан Хмельницький у Переяславі в 1654 році по суті продав Гетьманщину Московському царству. Тоді на терени Гетьманщини, спочатку переселялася лише московська військова адміністрація та її війська. У 18 столітті завдяки Російсько-турецьким війнам, було звільнено від татар Північне Причорномор’я та Приазов’я (донбаський Маріуполь на березі Азова). Нові території заселялися українськими козаками, селянами і російською імперською адміністрацією. Більшість населення становили українці. Така картина була, аж до Громадянської війни в Росії (1917-1921), після неї на захоплених територіях Донбасу більшовиками, відбувався перший Голодомор 1921-1923 рр., причиною якого була саме війна. У 1925 році уряд СРСР проголосив індустріалізацію країни, і на Донбас, як промисловий регіон (ще з часів царської Росії), ринули робітники з центральної Росії. Це був перший етап глобальної русифікації Донбасу.

Як зазначала Леся Гасиджак: «У середині 19-го століття була потреба в робочих руках, тому починається заселення селянами з російських губерній, які шукають для себе кращого місця, щоб жити та існувати взагалі. І цей процес триває до початку 20-го століття. Потім революція. І вже наприкінці 20-х років розпочалось цільове заселення Донбасу робітниками з російських губерній. Бо український селянин володів земельними наділами і борги у них були менші, як не дивно. Вони не мали потреби залишати все господарство і йти працювати на Донбас, працювати на промислові підприємства. Тим часом російські селяни були бідніші і не мали виходу, тому інтенсивно заселяли Донбас з 1905 року. Донецька область входить у десятку областей, які найбільше постраждали під час Голодомору і репресій періоду «Великого терору». Це робили зумисно. Задокументовано, що вимерли десятки сіл від голоду, які потім заселили вихідці з Росії. Наприклад, у 1933 році на залізничну станцію прибуло 147 ешелонів з людьми, а також перевезли худобу і цілі колгоспи. 28 грудня 1933 року на станцію в Донецьку, тоді Сталіно, приїхали 44 ешелони, де розміщувались 3538 селянських родин. Це я лише навела дані про два етапи з ешелонами, з цього можна робити висновок, яким масовим був потік постголодоморного заселення Донеччини» - зазначала Леся Гасиджак. Голодомор 1932-1933, а точніше перші роки після нього, стали другим етапом глобальної русифікації Донбасу. В той час тисячі родин із центральної Росії переселяли на Донбас, у безлюдні сільські хати та будинки, де колись мешкали українці.

Також про статистику переселення росіян на Донбас у перші роки після Голодомору 1932-1933 та після Другої Світової війни (1939-1945), зазначала Ніна Лапчинська: «З 1939 року, коли оголошувались оргнабори, видавались комсомольські путівки, особливо після Другої світової війни. Тоді під гаслом відбудови промисловості Донбасу почалось масове чисельне спрямування людських потоків на промислові підприємства. Щороку на Донеччину, тобто лише у Донецьку область, прибувало від 400–700 тисяч населення. Звісно, що не всі залишались, плинність робочої сили таки була. Але це був такий мікс, коли ми розуміємо, що у цьому міксі при агресивній ідеологічній політиці утворювалась інша спільнота, яка не була характерна для донецького краю. Цей регіон був полем експерименту, де він вдало був витворений. Зібрані музеєм Голодомору документи стосуються другої половини 1933-го - 1934 років, тобто першого пост-голодоморного року і часу виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року. На їхнє переселення було виділено 15 мільйонів 500 тисяч рублів. "З них 10 мільйонів пропонувалося віддати безповоротно, як матеріальну допомогу, а ще 5 мільйонів - зробити довгостроковим кредитом" – зазначала Ніна Лапчинська.

Також є офіційні цифри про переселення росіян на Донбас після війни. Так для прикладу у 1947 році з Росії прибуло 63 827 особи (63 тисячі), а вибуло 59 266, механічний приріст становив 4 606 осіб. Після Другої Світової під гаслами відбудови промисловості Донбасу відбувся третій етап глобальної русифікації регіону. Тоді також та зазвичай із центральних областей Росії ешелонами привозили маси людей на спустошений війною Донбас. По офіційній ідеї вони мали відбудувати регіон і його промисловість, а по неофіційній, ще й залишитися на ньому, щоб його остаточно русифікувати, витісняючи та асимілюючи місцеве українське населення. В післявоєнні роки, міста Донбасу, які зазвичай мали безліч заводів, були окуповані робітниками із Росії. Тому російська мова стала мовою більшості населення регіону. Але тут є один нюанс. Російськомовне населення абсолютно домінувало в містах. Лише у селах Донбасу можна було, ще десь та іноді почути українську мову. Села в регіоні також заселялися росіянами. Але доля україномовних Донбасу була вища на сільському рівні, аніж на міському. Цим же і традиційно, російсько-радянська пропаганда хотіла показати, що українська мова – це «мова селян», або як вони любили в народі  казати – «хохлів-селюків».

P.S.

В наші дні тема Донбасу завжди залишається актуальною і часто обговорюваною в медіа. Українське суспільство за сім років війни на Донбасі поділилося на два табори. Один табір виступає за абсолютне визволення регіону від сил бойовиків ДНР і ЛНР. А другий табір виступає за будівництво «стіни» на кордоні із ДНР і ЛНР та за відмову від частини Донбасу. Друга сторона це все мотивує тим, що місцеве населення підтримує бойовиків, російську владу, не вважало, і не вважає себе українцями та громадянами України. Звичайно з цими аргументами погоджуєшся, так як вони у більшості випадків притаманні жителям Донбасу. Але чому Україна має відмовлятися від своїх історичних та етнічних земель, через присутній на них переважаючий іноземний елемент? Як я зазначав вище у вступі цієї статті, історія 20 століття знає поняття «обміну населенням», коли місцеві жителі переселялися на іншу територію, а на їхнє місце вселялося інше населення. Зазвичай ці події, які здебільшого притаманні закінченню Другої Світової війни, та першим її післявоєнним рокам, відносяться до СРСР, який у цьому питанні був експертом і практиком. Якщо Адольф Гітлер лише марив ідеями завоювання нових територій для арійської нації, то його опонент і «вчорашній союзник» Йосип Сталін втілював це в життя. Сталін докорінно змінив німецьке населення Пруссії на російське, виселив більшу половину німців із їхніх міст як Бреслау і Штеттін, які згодом стали польським Вроцлавом і Щецином відповідно. Виселив українців із Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, а натомість вселивши поляків.

Ідентична ситуація відбувалася з Донбасом, але вона почалася, ще у 20-ті роки, починаючи Голодомором 1921-1923 років (після Громадянської війни), продовжуючи Голодомором 1932-1933 років та завершуючи відбудовою регіону в перші післявоєнні роки. Після першого і другого Голодомору на територію Донбасу вселяли росіян із центральної Росії, які мали замінити вимерле місцеве українське населення та остаточно витіснити його живі залишки. Після війни та під час відбудови регіону, також заганяли на Донбас росіян із центральних областей Росії, щоб вони завершили початий процес геноциду щодо українців. Саме так відбулася успішна русифікація Донбасу, яка перетворила його з українського на російський. Тому нащадки переселених росіян, у часи Незалежної України не вважали себе українцями та більше – не громадянами цієї країни. Через це сепаратизм місцевих та присланих із Москви маргіналів, набув масштабного поширення серед місцевого російського населення весною-літом 2014 року. Результатом чого стало – незаконне проголошення псевдо республік ДНР і ЛНР на території України. Якби на Донбасі, станом на весну 2014 року, українці, які визнавали свою причетність до української нації та визнавали українську мову своєю рідною - становили би 60-70% населення регіону, то ніяких ДНР і ЛНР не проголосили би. Саме так історія регіону дала відповідь – чому населення Донбасу підтримало російських сепаратистів весною-літом 2014 року.

А тепер повернімося до тих українців, які підтримують ідею будівництва «стіни» на лінії розмежування із ДНР та ЛНР. Ті люди, які це кажуть, вони є «д.г.н.ратами» в історії власного народу. Бо якби вони знали історію України, то б завжди пам’ятали, що Донбас – це УКРАЇНСЬКА етнічна та історична земля, яка має належати УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ, а не якимсь там псевдо республікам. Донбас – це українська етнічна територія, яка є частиною українського життєвого простору, та на якій мають мешкати особи української національності, які є носіями української мови (це буде можливим після звільнення Донбасу і депортації в Росію нащадків незаконно завезених росіян, які нині так сильно хочуть жити в «Расєї» і бути її частиною, тому їхнє бажання треба враховувати). Плюс потрібно поважати загиблих Українських воїнів, які віддали своє життя за цілісність цієї держави і за її право на існування. І вони загинули за УКРАЇНСЬКИЙ Донбас, а не за російський, чи ДНРівський або лугандонський. Тому «ногу в рот» всім тим хто кричить, виступає, твердить за якусь «стіну» із ДНР та ЛНР. «Стіні» якщо бути, то лише на кордоні України із Кацапстаном (Росією), який був встановлений в 1991 році, а не в 2015-му під час ганебних мінських домовленостей, які підписав «вельмишановний» Петро Порошенко. Століття тому Українська Народна Республіка (УНР) також починала з Донбасу втрачати свої землі у боротьбі з більшовиками (Донецько-Криворізька Радянська Республіка), результатом чого став повний розгром сил УНР і її ліквідації де-юре і де-факто як держави. Тому українцям не потрібно забувати минулі сторінки власної історії, які вчать не повторювати їх, а уникати. Окупантам не потрібно поступатися своєю землею, бо в них від цього апетит стає більшим. І приклад Української Народної Республіки і її боротьби сторічної давності проти більшовиків, є яскравим прикладом для сучасних українців, який застерігає їх від лояльності до окупантів.

Коментарі

Вже якось пох Донбас - скоро всіх загонять в ковідоконцтабір, буде лише питання як вижити. І буде пох в якому концтаборі Донбас 0 в російському чи українському. Краще щоб в російському.
mart mart 20:28
+3
я думаю що треба суто юридично підійти. вони забрали нашу територію.

але цього не можна зробити при такому стані держави і таких людях.

люди--найбільша проблема.
+3

Ну то розслабся з тим Донбасом, тут би Україну зберегти я ка потрапила під повне зовнішнє управління
vova stasyuk 15:00
+1
Хто ніколи не був на війні, той ніколи не знатиме ціни втраченої землі. І згадуючі своїх загиблих побратимів, які віддали своє життя за право на існування цієї держави і за її землю на Сході - ніколи не скажеш, що вона не потрібна. І про зраду Порошенка - "слуги" Сороса, який нам тоді літом 14-го не дав авіації та який підписав ганебні мінські домовленості визнавши ДНР і ЛНР, наплювавши на честь загиблих воїнів - ми це пам'ятаємо добре! Порошенко - це як єврейський "Союз Спартака", який в кінці Першої Світової, у 1918-му, коли німецька армія окупувала: Польщу, Литву, Латвію, Естонію, Фінляндію, Білорусь, Україну, Бельгію, пн-сх Францію - завдав підступний "удар в спину" провівши у Німеччині "Листопадову революцію", чим змусив імператора погодитися на перемир'я з Антанотою, відмовляючись від всіх своїх завоювань за 4 роки війни. Це і є одна із головних причин, чому Гітлер влаштував євреям Голокост. Це був акт помсти, який схвалили світові масони євреїв, щоб позбутися свого ж "сміття". Вони просто займалися бездіяльністю у випадку з Голокостом. Так само і Порошенко - завдав "удар в спину" українській армії своїми діями у 2014-2015 роках.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі