Блоги → Перегляд
Мітки АфганістанКабулНАТОООНТалібанталібанталібивійнаГромадянська війнаСРСРСССРРадянський СоюзАль-КаїдаОсама бен Ладенбен ЛаденЗахір ШахМохаммед ДаудЗульфікар Алі БхуттоБургануддін РаббаніГульбуддін ХекматіарНародно-демократична партія АфганістануНДПАІсмаїл-ХанХафізулла АмінМухаммед ТаракіБабрак КермальХолодна війнаСШАСполучені ШтатиПакистанКитайСаудівська АравіяАхмад Шах МасудЦРУАфганські арабиарабимусульманиМусульманствоАбдул-Рашид ДустумГромадянська війна в АфганістаніМоджахедимоджахедиКандагарГератДжелалабадІсламський Емірат АфганістанІсламтероризмШах МасудДустумПівнічний альянсХаджі Абдул КадірРосіяІранТаджикистанІндіяМазарі-Шарифгазарейці-шиїтигазарейцішиїтиВашингтонМоскваКлінтонБілл КлінтонАтака 11 вересня11 вересняРада Безпеки ООНЄвропейський СоюзЄСЄвропаДжордж БушБушПентагонБілий дімКапітолійУсама бен ЛаденВійна в АфганістаніТоммі ФренксДональд РамсфельдГері ШроенНескорена свободаВелика БританіяБританіяЛондонТомагавкАпачДжонні СпеннМайк СпеннТора-БораОрганізація Об'єднаних НаційМіжнародні сили сприяння безпеціМССБISAFХамід КарзайІсламська Республіка АфганістанПактикаАвстраліяКанадаНідерландиафганська арміяАфганська національна арміяУзбекистанГордон БраунІсламабадСтенлі МакКристалДевід МакКірнанКарл ЕйкенберріІракЗахідБарак ОбамаОбамаАндерс Фог РасмуссенГарольд ГрінКемп БастіонКемп ЛезернекВартовий СвободиРішуча підтримкаРадянсько-афганська війнаКДБКГБПівнічний АльянсФранціяІталіяНімеччинаБундесверШвеціяНорвегіяІспаніяЛитваУгорщинаТуреччинаАфганські національні сили безпекиАНСБдемократіяДемократіядемократичний режим

«Афганістан 2021 року: кінець 20-річної війни та провал НАТО в боротьбі з терористами»

Четвер, 13:18, 16.09.21

Рейтинг
35 0
Переглядів
943

0
0

 

«Афганістан 2021 року: кінець 20-річної війни та провал НАТО в боротьбі з терористами»

Серпень 2021 року був для міжнародної спільноти вирішальним та історичним місяцем, який завершив по суті 20-річну війну в Афганістані. Багато людей на планеті активно слідкували за подіями в Афганістані, а саме за наступом Талібану, відступом військових сил НАТО та евакуацією демократичного уряду Афганістану і його прихильників. Також в свою чергу, світове суспільство поділилося на два табори, де одні вважали, що Афганістан потрібно було залишати під контролем ООН та НАТО, а інші позитивно віднеслися до відступу та евакуації сил Альянсу (НАТО). Критики відступу НАТО з Афганістану, вважають, що ця локальна капітуляція Заходу перед терористами Талібану, призведе до масових терористичних акцій з боку бойовиків по всьому світу. Так як бойовики Талібану повернули собі втрачені військові бази. Натомість прихильники відступу (перш за все з країн НАТО, які мали в Афганістані свій військовий контингент) вважають, що нема сенсу в подальшому гинути їхнім солдатам в боротьбі з військами Талібів, та витрачати великі кошти на утримання своїх військових і на спецоперації, коли демократичний уряд Афганістану і йога армія, у яку вкладали мільйони доларів представники НАТО для підтримки її боєздатності, не хотіли боротися проти талібів за свою країну. Яскравим прикладом стало те, як уряд демократичного Афганістану та його військові, вслід за силами НАТО, без бою та поспішно полишили країну. Для того аби зрозуміти всю ситуацію, щодо відступу НАТО з Афганістану та його здачі Талібану, потрібно згадати всі ці 20 років війни, які привели до цих подій - серпня 2021 року.

Початок політичної кризи в Афганістані та слід СРСР. Зародження Аль-Каїди Осама бен Ладена

Політичний порядок Афганістану, який існував протягом десятиріч відносно спокійно, не бравши участі ані в Першій, ані в Другій світових війнах, почав руйнуватися. Поваленням короля Захіра Шаха його двоюрідним братом Мохаммедом Дауд ханом у безкровному афганському перевороті 1973 року почалася багаторічна афганська політична криза. Дауд Хан обіймав посаду прем'єр-міністра з 1953 року та сприяв економічній модернізації, емансипації жінок та зростанню національної свідомості пуштунів. Втім, такий процес почав загрожувати сусідньому Пакистану, який зіткнувшись із власним непокірним населенням пуштунів, став вживати репресивні міри. З середини 1970-х прем'єр-міністр Пакистану Зульфікар Алі Бхутто почав заохочувати афганських ісламістських лідерів, таких як Бургануддін Раббані та Гульбуддін Хекматіар, боротися проти режиму Дауда.

27 квітня 1978 році в країні стався переворот, результатом яких стало встановлення у країні марксистського прорадянського маріонеткового уряду. Сам Дауд був убитий наступного дня своїми колишніми колегами по уряду, відомими як Народно-демократична партія Афганістану (НДПА). НДПА наполягала на соціалістичній трансформації шляхом скасування укладених шлюбів, сприяння масовій грамотності та проведення глибокої земельної реформи. Такі заходи підірвали традиційний племінний порядок і викликали протидію у сільській місцевості. Керівники НДПА зустрілися з відкритим протистоянням з боку свого населення, включаючи повстання Ісмаїл-Хана в Гераті. Всередині Народно-демократичної партії наростали внутрішні розбіжності та конфлікти, коли 11 вересня 1979 року внаслідок внутрішнього перевороту Хафізулла Амін повалив лідера партії Нура Мухаммеда Таракі. Радянський Союз, відчувши слабкість НДПА, через три місяці вторгся до країни, щоб позбавитися Аміна та привести до влади ще одну фракцію НДПА на чолі з Бабраком Кармалем.

Вторгнення радянських військ до Афганістану у грудні 1979 року на фоні жорсткого протистояння Холодної війни викликало неабиякі наслідки у світі. США, Пакистан, Саудівська Аравія і Китай відразу розпочали всебічну підтримку ісламських повстанців, що змагалися з окупантами та протистояли владі НДПА. Територія Афганістану стрімко перетворилася на поле битви, й якщо міста в цілому перебували під відносною владою Кармаля, то сільська місцевість всебічно належала борцям за віру, моджахедам. Країна трималася під контролем або урядових військ, підтримуваних окупаційними радянськими військами, або під владою польових командирів, як-то Джалалуддіна Хаккані, Ахмада Шаха Масуда, Бургануддіна Раббані, Сібгатулла Моджадеді, Абдула Расул Сайяф, Абдулли Юсуфа Аззама, Гульбуддіна Хекматіара, Абдули Хака, яких спонсорували пакистанська Міжвідомча розвідка, американське ЦРУ. Незабаром до країни потягнулися арабські та інші мусульманські волонтери, так звані «афганські араби», зокрема Осама бен Ладен. У травні 1989 року після виведення радянських військових з Афганістану режим Народно-демократичної партії Афганістану під проводом Наджибулли протримався до 1992 року. Але через розпад Радянського Союзу режим позбавився допомоги, а поразка узбецького генерала Абдул-Рашида Дустума очистила підхід до Кабула військам польових командирів.

Громадянська війна в Афганістані (1992—1996) – доба моджахедів та талібів

28 квітня 1992 року, в день, коли новий афганський уряд повинен був офіційно замінити владу ДРА, спалахнуло збройне протистояння між польовими командирами різнорідних збройних формувань, що разом протистояли радянській окупації. Громадянська війна почалася із сутичок між трьома, пізніше п'ятьма або шістьма арміями моджахедів, коли Хезб-е Ісламі на чолі з Ґульбуддіном Хекматіаром за підтримки пакистанської Міжвідомчої розвідки відмовилася створити коаліційний уряд з іншими групами моджахедів і намагалася здобути Кабул (столиця Афганістану) для себе.

Наступні роки кілька разів деякі з цих войовничих груп формували коаліції і часто знову розпадалися. Наприкінці 1994 року в протистояння вступила нова міліція «Талібан», яку підтримав Пакистан, що дуже швидко перетворилася на найпотужнішу силу на території Афганістану. До кінця 1994 року таліби захопили Кандагар, в 1995 році вони окупували Герат, на початку вересня 1996 року вони взяли Джелалабад, і в кінці вересня 1996 року вони захопили Кабул. Але, на цьому збройна боротьба не зупинилася й точилася наступні роки, часто між домінуючими талібами та іншими групами повстанців.

Громадянська війна в Афганістані (1996—2001) – зародження терористичного руху Талібан і Аль-Каїда та проголошення Ісламського Емірату Афганістан

У вересні 1994 року на півдні Афганістану зародився рух повстанців, який згодом отримав назву Талібан (пушту, «студенти»). Незабаром рух Мухаммеда Омара узяв під свій контроль 12 з 34 провінцій Афганістану. У лютому 1995 року Талібан, захопивши Газні та провінцію Вардак, підступив до Кабула. 27 вересня 1996 року Талібан, контролюючи вже значні території західного, південного та східного Афганістану, здобув Кабул і проголосив про створення Ісламського Емірату Афганістан. На території контрольованих ними районах, таліби нав'язували своє фундаменталістське тлумачення ісламу, видаючи постанови, що забороняли жінкам працювати поза домом, відвідувати школу або залишати свої будинки, якщо їх не супроводжував родич чоловіків.

Шах Масуд і Дустум, колишні затяті вороги, змушені були піти на мирову, створивши Об'єднаний фронт боротьби проти талібів, широко відомий як Північний альянс. Окрім таджицьких сил Массуда та узбеків Дустума, Об'єднаний фронт включав формування газарейців та пуштунські сили під керівництвом командувачів, таких як Абдул Хак і Хаджі Абдул Кадір. Північний альянс розпочав отримувати різнопланову допомогу від Росії, Ірану, Таджикистану та Індії. 1998 році таліби захопили Мазарі-Шариф, Дустум втік у ​​вигнання. Поступово протистояння між сторонами, що воювали, ставало все кривавішим. Після взяття Мазарі-Шаріфа і Баміана таліби почали масові розстріли узбеків і газарейців. За даними ООН, у період з 1996 до 2001 року Талібан провів щонайменше 15 масових страт, вбиваючи тисячами мирних мешканців, у першу чергу газарейців-шиїтів. До кінця 1998 року під контролем Талібану опинилося 90 % території Афганістану, Північний альянс контролював лише одну провінцію.

У серпні 1996 року Осама бен Ладен, який ще наприкінці 1980-х років заснував «Аль-Каїду» для підтримки війни моджахедів проти Радянської армії, прибув до Джелалабаду. Тут він зблизився з муллою Омаром і перемістив операції Аль-Каїди на схід Афганістану. При талібах Аль-Каїда перетворила Афганістан на осередок підготовки нових бойовиків-прибічників свого руху, імпорту зброї, координації з іншими джихадістами та підготовки нових терористичних актів. Аль-Каїда розгорнула власні табори в Афганістані, через які приблизно 10 000 — 20 000 осіб пройшли курс підготовки до 11 вересня. Більшість з бійців Аль-Каїди була відправлена воювати за талібів проти Північного Альянсу.

7 серпня 1998 року сталися терористичні атаки на посольства США в Африці. Американська розвідка пов'язувала ці акції з бен Ладеном, тому президент Білл Клінтон наказав завдати ракетні удари по таборах бойовиків в Афганістані. Вашингтон став тиснути на талібів, вимагаючи видати бен Ладена. Але, таліби неодноразово відмовлялися виконати ці вимоги. Одночасно спеціальні групи Управління спеціальних акцій Центрального розвідувального управління активно проводили приховані операції в Афганістані, маючи за мету вбити або захопити Осаму бен Ладену. Цими командами були сплановані декілька операцій, але вони не отримали офіційного наказу від президента Клінтона, і тому не були реалізовані.

Початок війни Талібану і Аль-Каїди бен Ладена з США та «Атака 11 вересня»

За часів президентства Клінтона США прагнули надавати підтримку Пакистану і до 1998—1999 років не мали чіткої політики щодо Афганістану. Навіть Державний департамент США запропонував Масуду здатися талібам, на що той відповів, що доки, поки він контролює територію розміром зі свій капелюх, він буде продовжувати захищати її від талібів. Вищі посадовці зовнішньої політики в адміністрації Клінтона вживали спроби переконати Північний альянс припинити військові дії та розпочати процес примирення.

З серпня 1998 року після вибухів двох посольств у Східній Африці політика США стосовно Афганістану кардинально змінилася. Після з'ясування обставин терактів, що Осама бен Ладен був причетний до вибухів в амбасадах, американці розпочали тиснути на Талібан. З 1999 року і США, і Організація Об'єднаних Націй ввели санкції проти талібів «Резолюцією Ради Безпеки ООН 1267», яка вимагала від талібів здати Осаму бен Ладена для суду в США та закрити всі терористичні бази в Афганістані. Втім, ані США, ані Європейський Союз не надавали Масуду ніякої підтримки в боротьбі з талібами.

З 2001 року, з приходом до влади президента Джорджа Буша, розпочалася зміна політики, американська адміністрація, вперше після виведення радянських військ з ДРА, почала розгортати програму дій в Афганістані, прагнучи вплинути на перебіг війни в Афганістані на користь Масуда. У серпні 2001 року адміністрація Буша погодилася з планом щодо підтримки Північного Альянсу. На нараді вищих посадових осіб національної безпеки було визначено, що талібам буде виставлений ультиматум щодо здачі бен Ладена та інших керманичів Аль-Каїди. В разі відмовлення з боку талібів, США почнуть надавати таємну військову допомогу антиталібанським угрупованням. Якщо обидва ці варіанти не вдадуться, «посадовці погодилися, що США намагатимуться скинути режим талібів шляхом більш прямих дій».

Вранці 11 вересня 2001 року угруповання з 19 чоловіків-арабів, 15 з яких були вихідцями із Саудівської Аравії, здійснили чотири скоординовані атаки на США. Чотири комерційні пасажирські реактивні літаки були викрадені. Викрадачі — члени Аль-Каїди — навмисно врізали два авіалайнери у вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, вбивши всіх на борту та понад 2000 людей у ​​будівлях. Обидві будівлі обвалилися протягом двох годин від пошкоджень, пов'язаних із аваріями, руйнуючи довколишні будівлі та завдаючи шкоди іншим. Третій авіалайнер викрадачі врізали у Пентагон в Арлінгтоні, штат Вірджинія, недалеко від Вашингтона. Четвертий літак впав у полі в сільській місцевості округу Сомерсет в штаті Пенсильванії, після того, як деякі його пасажири та льотний екіпаж спробували повернути контроль над літаком, який викрадачі прямували на Вашингтон, націлюючи його на Білий дім чи Капітолій США. На борту рейсів ніхто не вижив. Всього внаслідок найбільшого теракту в історії 2996 людей загинуло, у тому числі 19 викрадачів.

Талібан публічно засудив напади 11 вересня. Президент США Джордж Буш виставив талібам ультиматум про видачу Осами бен Ладена, «негайно закрийте усі навчальні табори терористів, видайте усіх терористів та їхніх прихильників і надайте Сполученим Штатам повний доступ до терористичних таборів для інспекції». Але Осама бен Ладен був захищений традиційними законами гостинності пуштунів. До початку вторгнення США та НАТО в Афганістан таліби вимагали доказів вини бен Ладена, а згодом погодилися видати Осаму бен Ладена. Президент США Джордж Буш відхилив цю пропозицію, посилаючись на політику типу «ми не ведемо переговорів з терористами». Вже після американського вторгнення лідери талібів неодноразово просили провести ретельне розслідування та висловлювали готовність передати бен Ладена третій країні для проведення належного розслідування. США відмовились і продовжили бомбардування аеропорту Кабул та інших міст.

Війна в Афганістані (2001-2021) та участь в ній військ НАТО

Відразу після атак командувач Центрального командування ЗС США генерал Томмі Френкс доповів президенту Джорджу Бушу та міністру оборони Дональду Рамсфельду, задум проведення військової операції, що пропонувалося здійснити шляхом вторгнення конвейнційних сил у 60 000 військових — проте, за умови всебічної підготовки не раніше ніж через шість місяців. Рамсфельд і Буш висловили побоювання, що звичайне вторгнення в Афганістан може провалитися, як це сталося з Радянським Союзом та британцями за довгу історію Афганістану. Наступного дня генерал Френкс повернулися з планом застосування сил спеціальних сил США. 26 вересня 2001 року, через п'ятнадцять днів після атаки 11 вересня, США таємно доставили членів підрозділу Управління спеціальних акцій ЦРУ на чолі з Гері Шроеном у складі команди «Зубодробилка» (англ. Jawbreaker) до Афганістану, які сформували групу зв'язку з Північним Альянсом.

7 жовтня 2001 року Сполучені Штати офіційно проголосили про початок операції «Нескорена свобода» і разом з Великою Британією розпочали воєнні дії на території Афганістану. Першим етапом військової операції було проведення повітряної наступальної операції. По важливих об'єктах на території країни, в першу чергу тренувальних таборах Аль-Каїди та Талібану, засобах ППО, а також цілях у містах Кабулу, Кандагару і Джелалабаду були завдані авіаційні удари із застосуванням літаків стратегічної авіації, вертольотів «Апач» і крилатих ракет «Томагавк» з підводних човнів, крейсерів і есмінців американського та британського флотів.

Після місяця бомбардувань боєздатність руху Талібан значно знизилася: афганці втратили всю свою авіацію (наявність якої раніше було помітною перевагою над Північним альянсом), тилові лінії постачання були порушені. 13 листопада таліби без бою залишили Кабул, що знаходився під їх владою з 1996 року. Кілька днів по тому вони контролювали лише південну частину Афганістану, і місто Кундуз на півночі. Облога Кундуза тривала з 11 до 23 листопада і завершилася капітуляцією сил Талібану. Усі полонені в старовинній фортеці Калайі-Джангі таліби, однак, підняли заколот, який протягом тижня Північний альянс за підтримки американських спецпідрозділів і авіації не міг подавити. У ході боїв у Калайі-Джангі США зазнали першу підтверджену втрату від дій противника — загинув співробітник ЦРУ Джонні «Майк» Спенн. 22 листопада розпочалися бої місцевих загонів самооборони на чолі з польовим командиром Гуль Ага Шерзай, військ Північного альянсу за підтримки американського й австралійського контингентів проти останнього укріпленого пункту Талібану — міста Кандагар. 7 грудня місто було взято. Частина бойовиків зуміла втекти в сусідній Пакистан, частина пішла в гори (включаючи і муллу Омара), інші здалися в полон Північного Альянсу.

Після падіння Кабула та Кандагара частка Аль-Каїди, включаючи бен Ладена та інших ключових лідерів, відійшли в область Тора Бора в Білих горах, за 20 км від пакистанського кордону — там, де з часів радянсько-афганської війни існувала розгалужена мережа печер з підготовленою обороною. За даними розвідки в Тора-Бора переховувалася велика кількість бойовиків та високопосадовців як Аль-Каїди, так і Талібану. З 12 до 17 грудня тривали бої за Тора-Бора. На печерний комплекс наступали місцеві збройні загони, за підтримки авіації США. Після взяття печери були ретельно оглянуті. Як з'ясувалося, бен Ладен встиг втекти напередодні битви. Але в цілому, військова операція, яка тривала два з половиною місяці, увінчалася успіхом — рух Талібан було відсторонений від влади і практично втратив спроможності до організованої збройної боротьби.

20 грудня 2001 року Організація Об'єднаних Націй уповноважила заснування Міжнародних сил сприяння безпеці (ISAF), які мали допомогти афганцям підтримувати безпеку в Кабулі та прилеглих районах. На базі британської 3-ї механізованої дивізії був розгорнутий перший багатонаціональний штабний елемент, який за перші роки налічував не більше 5000 особового складу. Мандат дії МССБ не поширювався за межі Кабулу протягом перших кількох років. У лютому 2002 року 18 країн виділили свої військові компоненти до складу міжнародних сил. У грудні 2001 року на Боннській конференції Хамід Карзай був обраний очільником Тимчасової адміністрації Афганістану, яка після лойя-джирга в Кабулі 2002 року стала Афганською перехідною адміністрацією. На афганських виборах 2004 року Карзай був обраний президентом країни, яка тепер стала називатися Ісламською Республікою Афганістан.

Перші місяці після повалення режиму талібів ситуація в Афганістані була відносно спокійною. Бойові дії обмежувалися лише рідкісними обстрілами баз і конвоїв іноземних військ. Найпомітнішою подією стала проведена у березні 2002 року спільна операція «Анаконда» коаліційних сил НАТО та партнерів, а також парамілітарних підрозділів ЦРУ та Афганської армії, на сході країни. Змістом операції визначалося розгром великого угруповання сил Талібану та Аль-Каїди, що зосередилися в долині Шах-і-Кот у провінції Пактія на південному сході від міста Зурмат. Операція стала першою масштабною битвою із залученням американських регулярних військ після завершення боїв у Тора-Бора. Після заняття долини військами коаліції уцілілі загони бойовиків розосередилися в гірських районах на півдні країни або втекли до Пакистану.

З літа 2002 року, після боїв під Шах-і-Кот бойовики «Аль-Каїди» облаштували поздовж пакистанського кордону мережу укриттів та схованок, звідкіля вони розпочали здійснювати рейдові набіги на коаліційні бази, нападати із засідок на конвої та патрулі та тероризувати неурядові організації. Найзагрозливішим районом став регіон поблизу міста Шкіна в провінції Пактика. Вцілілі угруповання Талібану переховувалися в сільських районах чотирьох південних провінцій: Кандагар, Забуль, Гільменд і Урузган. Для боротьби у складних гірських умовах Афганістану у загрозливих регіонах були розгорнуті підрозділи британських Королівських морських піхотинців, високонавчених бійців гірської війни. Протягом декількох тижнів вони провели низку операцій, проте з різними результатами. Як правило, таліби уникали прямих зіткнень.

На початку 2003 року по афганських містах та кишлаках почали з'являтися листівки із закликами до мусульман підійматися на священну війну проти окупаційних військ. У травні 2003 року один з лідерів Талібану проголосив, що їхній рух повертається в Афганістан в оновленому складі, переозброєний, перегрупований та готовий вести партизанську війну з метою вигнати окупантів з країни. З літа 2003 року кількість нападів талібів поступово збільшувалася. 11 серпня 2003 року НАТО перебрало на себе контроль над МССБ. Деякі американські сили в Афганістані діяли під командуванням НАТО, а решта залишилися під прямим командуванням США. Поступово Талібан відвойовував втрачені позиції, особливо в південних районах країни, в провінціях Пактика, Пактія, Нангархар і Кунар, де він мав найбільшу підтримку серед тамтешнього населення.

З січня 2006 року багатонаціональний контингент МССБ почав замінювати американські війська на півдні Афганістану. Британська 16-та десантно-штурмова бригада (пізніше підсилена королівськими морськими піхотинцями) формувала основне ядро разом з військами та армійською авіацією з Австралії, Канади та Нідерландів. Початково контингент нараховував близько 3 300 британських, 2300 канадських, 1963 голландських, 300 австралійських, 290 данських та 150 естонських військових. Повітряну підтримку забезпечували американські, британські, голландські, норвезькі та французькі бойові літаки та вертольоти. 31 липня 2006 року МССБ перебрали и на себе командування над півднем країни, а до 5 жовтня 2006 року міжнародні війська коаліції також опанували східний Афганістан. Після того, як цей перехід відбувся, МССБ перетворилися на велику коаліцію до якої під командуванням США входило до 46 країн.

Разом з цим, починаючи з 2006 року Талібан перейшов у рішучий наступ по всій території Ісламської Республіки Афганістан. Застосовуючи тактику ведення партизанської війни проти міжнародних та урядових військ, органів влади, одночасно таліби розв'язали кривавий терор проти власного населення, не зупиняючись навіть перед масовими вбивствами мирного населення шляхом проведення терористичних актів у мечетях, школах, на базарах та інших публічних місцях. Так, лише за 2006 рік таліби здійснили 131 атаку смертників, у яких загинуло 212 цивільних людей (732 були поранені), 46 вояків афганської армії та поліції (101 поранений) та 12 військових МССБ (63 дістали поранень). У відповідь коаліційні сили провели протягом року серію військових операцій, намагаючись придушити повстанський рух та завдати йому максимальної поразки. 15 травня 2006 року сили МССБ у взаємодії з Афганською національною армією розпочали масштабну багатопланову операцію «Гірський удар», що одночасно проводилася у провінціях Кандагар, Забуль, Пактика, Гільменд і Урузган. Це була найбільша з часів вторгнення військова операція, в якій загинуло 48 військових міжнародних сил та 107 афганських; таліби втратили 1 134 людей вбитими, ще 387 були захоплені в полон.

Влітку 2007 року сили НАТО досягли тактичних перемог у битві за Хора в провінції Урузган, де були дислоковані голландські та австралійські сили МССБ. У липні британці провели операцію «Молот», під контроль було взято територію південніше річки Гільменд. У провінціях Фар'яб і Бадгіс у північно-західному Афганістані війська Коаліції, переважно нідерландські та німецькі, успішно провели операцію «Гарекате Йоло». 28 жовтня близько 80 бійців-талібів були знищені в 24-годинній битві в Гільменді. На цей час, за оцінками західних аналітиків загальна чисельність сил талібів становила приблизно 10 000 бойовиків, що безпосередньо діяли на полі бою. З цієї кількості лише від 2000 до 3000 були високомотивованими повстанцями. Решта — це добровольчі підрозділи, що складалися з молодих афганців, обурених загибеллю місцевих мирних жителів унаслідок авіаційних ударів американців, а також результатами тортур і жорстокого поводження з мусульманськими ув'язненими, які роками утримувалися окупаційними силами без обвинувачень. У 2007 році, за даними розвідки, до Афганістану прибуло більше іноземних бойовиків, ніж будь-коли раніше. Приблизно від 100 до 300 з числа цих бойовиків були іноземцями, багато хто вихідцями з Пакистану, Узбекистану, Чечні, різних арабських країн і, можливо, навіть Туреччини та Західного Китаю. Вони, як повідомлялося, були більш жорстокими, неконтрольованими та екстремістські налаштованими у методах ведення війни та поводженні з афганським населенням.

За перші п'ять місяців 2008 року кількість американських військ в Афганістані збільшилася більш ніж на 80 % з прибуттям ще 21 643 військовослужбовців, що в цілому виросло з 26 607 осіб у січні до 48 250 в червні. 13—23 травня норвезькі та німецькі сили з МССБ і афганські урядові війська провели операцію «Карез» проти талібів у неспокійній провінції Бадгіс на заході Афганістану. У червні 2008 року британський прем'єр-міністр Гордон Браун оголосив, що кількість британських військ, які проходять службу в Афганістані, збільшиться до 8030 — зростання на 230 військовиків. Того ж місяця Велика Британія втратила свого 100-го військовослужбовця. 13 червня бойовики Талібану продемонстрували свою реальну силу, здійснивши зухвалий наліт на в'язницю Кандагар та звільнивши звідсіля всіх ув'язнених. В результаті їхнього рейду було звільнено 1200 в'язнів, 400 з яких були талібами, що спричинило велике збентеження у верхівці НАТО. 13 липня 2008 року на віддалену базу НАТО Ванат в окрузі Вайгал у провінції Нуристан було здійснено скоординовану атаку талібів, у ході якої загинуло 9 американських солдатів 503-го парашутно-десантного полку 173-ї бригади. 19 серпня французькі війська зазнали найбільших втрат в Афганістані в результаті потрапляння їхнього підрозділу у засідку, внаслідок чого 10 французьких солдатів загинуло та 21 дістали поранень.

З осені 2008 року різко погіршили стосунки між США та Пакистаном. По-перше, це було пов'язано з прихованою підтримкою пакистанською розвідкою Талібану і всіляке сприяння їхній діяльності на території Афганістану. Більшість загонів бойовиків, що діяли на сході та півдні країни в разі ускладнення обстановки спокійно переходили пакистанський кордон та переховувалися на землях сусідньої держави. По-друге, це було викликано тим, що з цього часу таліби почали полювання на транспортні конвої, що працювали на МССБ, у тому числі в Пакистані. 25 вересня 2008 року стався інцидент, коли пакистанські війська обстріляли вертольоти Коаліції. Це спровокувало значну міжнародну реакцію і обурення Пентагона. У свою чергу Пакистан наполягав на тому, що сили коаліції перетинають їхній кордон у Хайбер-Пахтунхва, і що пакистанська армія протистоятиме усім спробам підірвати її територіальну цілісність чи порушити її кордони. Більш того, Ісламабад був розгніваний фактами, що американські безпілотники все частіше залітають у сусідню країну.

На зустрічі з генералом Стенлі Маккристалом пакистанські вищі офіційні представники попередили міжнародні сили уникати перетинати пакистанський кордон і переслідувати повстанців на їхній території. Було відмічено, що пакистанські збройні сили тримають поздовж кордону з Афганістаном понад 140 000 військових, водночас МССБ тримає лише 100 000 осіб на весь Афганістан. У середині лютого 2009 року було оголошено, що ще 17 тисяч військ додатково будуть передислоковані до Афганістану - 2-га морська експедиційна бригада близько 3500 осіб та 5-та бригада «Страйкер» 2-ї піхотної дивізії (близько 4 тис. осіб). Командувач МССБ Девід МакКірнан закликав до збільшення ще на 30 000 додаткових військ, що фактично подвоїло кількість військ. 23 вересня штаб генерала МакКрістала видав таємний висновок про те, що для успішної антипартизанської боротьби потрібно 500 000 військовослужбовців та п'ять років.

У листопаді 2009 року посол США в Афганістані, генерал-лейтенант у відставці, який у 2006—2007 роках командував американськими військами в Афганістані, Карл Ейкенберрі надіслав до Вашингтона листа, в якому неодноразово застерігав, що розміщення значних американських сил призведе до «астрономічних витрат» — десятків мільярдів доларів — і лише поглибить залежність афганського уряду від Сполучених Штатів. Посол також висловив розчарування мізерністю коштів, котрі виділяються на розвиток та реконструкцію Афганістану, та на неготовність місцевої влади протистояти корупції та бездарність управління, що спричинило зростання опору талібів.

З квітня 2009 року німецько-американський компонент МССБ розпочав масштабну наступальну операцію в провінції Кундуз. Хоча ця частина країни довгий час була відносно мирною порівняно із загальновизнаними зонами війни на півдні та сході, з 2008 року ситуація поступово переросла на загрозливу, коли в результаті нападів талібів загинуло декілька німецьких солдатів. Протягом наступних двох років німецька військова присутність збільшилася вдвічі, американський контингент МССБ у цьому регіоні також отримав додаткове підкріплення, включаючи важкі німецькі бронемашини та військову авіацію США. На початку 2010 року продовжувалося нарощування американської військової присутності в Афганістані. До кінця березня прибуло 9000 солдатів, а до червня очікували ще 18 000 військових США. Американські війська в Афганістані вперше перевищили кількість військових в Іраку з 2003 року.

2011 рік - початок відступу НАТО з Афганістану

2 травня 2011 року США офіційно оголосили, що лідер «Аль-Каїди» Осама бен Ладен був убитий в операції «Спис Нептуна», що проводилася «морськими котиками» SEAL у Пакистані. 7 травня 2011 року таліби розпочали великий наступ на найбільше місто південного Афганістану Кандагар, що стало основною частиною весняного наступу Талібану 2011 року. Щонайменше вісім місць піддалися одночасному нападу: резиденція губернатора провінції, мерія, штаб-квартира НДС, три відділення поліції та дві середні школи. Бій тривав ще протягом двох днів. Потужний рейд продемонстрував, що попри великі втрати, Талібан залишається загрозливою силою для МССБ (Міжнародні сили сприяння безпеці – ISAF – англійською) та урядових військ і мораль повстанського руху не постраждала через загибель бен Ладена, що трапилася за декілька днів до наступу. Бі-Бі-Сі назвали це «найгіршим нападом у провінції Кандагар після падіння уряду талібів у 2001 році та збентеженням для афганського уряду, який підтримує Захід».

22 червня президент Обама оголосив, що до кінця 2011 року буде виведено 10 000 військовослужбовців з 90 000, що перебували в країні, а ще 23 000 військових повернеться до літа 2012 року. У липні 2011 року Канада відкликала свої бойові формування, перейшовши на навчальні та тренувальні функції афганської армії. Незабаром інші країни НАТО оголосили про значне скорочення своїх військ, а деякі про плани щодо повного виведення контингентів з Афганістану. З весни 2012 року атаки талібів тривали з тією ж швидкістю, що й у 2011 році, загалом за рік було скоєна близько 28 000 нападів. Водночас, цього року безпекова ситуація в Афганістані різко погіршилася. По-перше, це було пов'язано зі збільшенням інцидентів за участю американських військ. Починаючи з січня 2012 року, як було опубліковано одним австралійським виданням, відбулася «серія прикрих та ганебних інцидентів і викриттів за участю американських військових в Афганістані».

Ці інциденти сильно зіпсували партнерські стосунки між Афганістаном та МССБ, підірвали імідж іноземних сил у країні, де вже вирувало глибоке обурення через загибель багатьох цивільних осіб внаслідок бойових дій, які вели міжнародні сили. Серед багатьох афганців закріпилося враження про те, що американські війська не мають поваги до афганської культури та людей і це сильно напружило відносини між Афганістаном та США. До широкого загалу потрапили фото- та відеоматеріали, де американські військові позували поруч або випорожнювалися на тіла знищених ними бойовиків. Того ж року сталося спалення Корану на авіабазі Баграм, що викликало криваві протести в Афганістані та інші злочини й інциденти, що катастрофічно руйнували позиції МССБ. 21 травня 2012 року на Чиказькому саміті Лідери країн-членів НАТО схвалили стратегію виходу з війни в Афганістані і заявили про свої довгострокові зобов'язання перед Афганістаном. МССБ мали передати командування над усіма бойовими місіями афганським силам до середини 2013 року, одночасно роль НАТО мала перейти від військової до підтримуючої, а саме до консультування, навчання і надання допомоги афганським силам безпеки.

2013 рік - передача військами НАТО підконтрольних територій - афганським військам (демократичного уряду)

Ще 11 січня 2012 року в ході офіційного візиту президента Афганістану Хаміда Карзая до США було оголошено про передачу повноважень щодо ведення бойових дій на афганські збройні сили, американські війська виводитимуться до кінця 2014 року. Президент США Барак Обама також заявив, що будь-яка місія США після 2014 року буде зосереджена виключно на контртерористичних операціях та навчанні. До 18 червня 2013 року передача функцій із забезпечення безпеки практично по всій території Афганістану від МССБ Афганським силам безпеки та оборони була завершена. Міжнародні сили сприяння безпеці офіційно передали контроль над останніми 95 районами афганським військам на церемонії, в якій взяли участь Карзай та генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен у військовій академії поблизу Кабула. Таким чином, афганські сили забезпечують керівництво з безпеки у всіх 403 районах 34 провінцій Афганістану. До передачі вони відповідали за 312 райони по всій країні, де мешкало майже 30 мільйонів населення Афганістану, практично 80 відсотків. Втім, загальна безпекова ситуація в країні залишалася вкрай складною. Талібан продовжував використовувати тактику терористичних актів, атакуючи міжнародні та урядові війська, об'єкти інфраструктури, поліцейські дільниці.

Разом з цим, виведення військ МССБ тривало у відповідності до визначеного плану скорочення. Так, за цей рік Велика Британія вдвічі зменшила свій компонент та закрила всі свої бази, окрім двох. З виведенням американських військ відбувалася їхня заміна на приватні охоронні компанії, наймані урядом США та Організацією Об'єднаних Націй. Багато з цих приватних охоронних компаній (їх також називали військовими контракторами) комплектувалися за рахунок колишніх військових американських, британських, французьких та італійських збройних сил, які звільнилися після кількох років дійсної служби. Тобто США та Британія фактично продовжувати брати участь у наземних акціях, не використовуючи свої регулярні сили, і формально не порушуючи міжнародні угоди щодо скорочення військової присутності. 5 серпня 2014 року бойовик у афганській військовій формі відкрив вогонь по ряду американських, іноземних та афганських солдатів, убивши американського генерал-майора Гарольда Дж. Гріна та поранивши близько 15 офіцерів та солдатів, включаючи німецького бригадного генерала та велику кількість американських солдатів у таборі Карга, навчальній базі на захід від Кабула.

26 жовтня 2014 року після 13 років воєнних дій Велика Британія та США офіційно закінчили свою бойову операцію в Афганістані. Того ж дня британці передали останню військову базу - Кемп Бастіон, а американці — Кемп Лезернек - афганським військам. 28 грудня 2014 року НАТО офіційно закінчила бойові дії МССБ на церемонії, що відбулася в Кабулі. Продовження операцій американських військ у Афганістані продовжувалося під назвою «Вартовий свободи», що проводилася в контексті нової місії НАТО під назвою «Рішуча підтримка». В операції «Рішуча підтримка» були задіяні 28 країн НАТО, 14 країн-партнерів. 13 березня 2015 року в Соборі святого Павла відбулася офіційна церемонія завершення війни в Афганістані збройними силами Великої Британії. Втім, близько 500 військовослужбовців Великої Британії залишилися для виконання другорядних завдань.

P.S.

В 2001 році розпочалася нині славнозвісна війна в Афганістані, яка тривала 20 років. Звичайно політична криза в країні розпочалася, ще в 70-ті роки. І тут не обійшлося без СРСР, який підтримував НДПА (Народно-демократична партія Афганістану), яка згодом очолила країну. Через повстання Хафізулли Аміна (якого вбило радянське КДБ - КГБ) у 1979 році, СРСР довелося увести свої війська в країну. Так як в країні зявилися ісламські повстанці (моджахеди), яких підтримували Сполучені Штати. Так з 1979 по 1989 рік радянські війська з урядовими НДПА, вели війну проти ісламських повстанців - моджахедів (яких підтримувало США), та серед яких була зароджена Аль-Каїда (кінець 80-х) бен Ладена (якого в 2011 році завалять ті ж американці). З виведенням радянських військ у 1989 році та розпадом СРСР у 1991, в Афганістані у 1992 році спалахує Громадянська війна між Північним Альянсом (узбеки, таджики, хазарейці-шиїти, пуштуни Північного Афганістану) та моджахедами. Також під час цієї війни зародилися терористичні рухи Талібан та Аль-Каїда (Осами бен Ладена). Результатом цієї Громадянської війни (1992-2001) стала перемога моджахедів на початковому етапі війни, а саме повалення чинного уряду. Але згодом, через розпад моджахедів на кілька армій, розпочалася війна між ними (між моджахедами). На фоні цього в 1994 році виокремився рух Талібан, який подавив моджахедів та почав вести війну проти Північного Альянсу (який підтримувала Росія та згодом США). Станом на 1998 рік Талібан контролював 90% території Афганістану (який постав як Ісламський Емірат Афганістан), і лише одна провінція була під Північним Альянсом. Аль-Каїда бен Ладена (яка під час радянської інтервенції підтримувала моджахедів) вступила у склад Талібану.

Дана історія могла б на тому завершитися, якби в 1998 році Талібан і Аль-Каїда бен Ладена не здійснили напади на американські посольства в Східній Африці. Але останньою краплею став напад на вежі-близнюки 11 вересня 2001 року в США. Після того президент США – Джордж Буш (молодший) вимагав видачу бен Ладена, закриття всіх таборів терористів та їхня інспекція (таборів) американцями. До початку вторгнення США та НАТО в Афганістан, таліби вимагали доказів вини бен Ладена, а згодом погодилися видати Осаму бен Ладена. Натомість президент США Джордж Буш відхилив цю пропозицію, посилаючись на політику типу - «ми не ведемо переговорів з терористами». Експансія США та сил НАТО в Афганістан почалася з повітряних атак по базах і таборах терористів, а далі висадилися сухопутні війська коаліції. В грудні 2001 року з числа членів НАТО було створено «Міжнародні сили сприяння безпеці» (МССБ – англійською – ISAF) у які входили військові – США, Великої Британії, Канади, Австралії, Франції, Голландії, Італії, Німеччини, Швеції, Норвегії, Іспанії, Литви, Угорщини, Туреччини. Всі ці країни направляли своїх солдатів в Афганістан для встановлення там миру. Ясна річ, що за всі роки війни (2001-2014 – до закриття і виведення МССБ з Афганістану) найбільше своїх військових відправили Сполучені Штати – 74 400 солдатів, Велика Британія – 9 500, Німеччина – 4 645, Італія – 4 000, Франція – 2 453. На першому етапі війни з терористами (Талібан і Аль-Каїда), війська МССБ (або НАТО) зайняли практично всю країну, лише на півдні та на кордоні з Пакистаном домінували терористи. Пакистан у свою чергу, під час бомбардувань силами МССБ (НАТО) давав можливість терористам переходити свій кордон та переховуватися в межах своєї країни. Через це в США і НАТО були доволі напружені стосунки з Пакистаном, який відверто не визнав цих обвинувачень (допомога терористам Талібану).

На протязі кінця 2001 по кінець 2014 року, сили МССБ активно бомбардували табори талібів на півдні Афганістану, та вели боротьбу з партизанськими діями терористів по всій країні. В Афганістані МССБ перебували за проханням демократично обраного уряду Афганістану (Ісламська Республіка Афганістан). Їхня присутність широко підтримувалася населенням країни. Присутність сил альянсу на території Афганістану регламентувалася резолюцією Ради Безпеки ООН, яка визначала мандат МССБ. На початковій стадії діяльність МССБ мала за мету надання допомоги урядові Афганістану щодо гарантування безпеки в Кабулі (столиця Афганістану) та на його околицях. Для здійснення своєї місії МССБ провели декілька безпекових операцій, спрямованих на забезпечення захисту афганського народу, нейтралізацію мереж бойовиків та запобігання переховуванню екстремістів на території країни. МССБ тренували, консультували і допомагали Афганським національним силам безпеки (АНСБ), аби вони могли перейняти на себе ці обов'язки. Сили під проводом НАТО також підтримували i допомагали афганському уряду досягти ефективного управління, стати підзвітним перед народом та отримати широку громадську підтримку.

Після падіння режиму талібів, життя афганського народу значно поліпшилося в аспекті безпеки, освіти, охорони здоров'я, утворення можливостей економічного розвитку та врядування. Збільшилася чисельність і підвищився рівень підготовки Афганських національних сил безпеки (АНСБ). Афганська національна армія стала повноцінним збройним формуванням, що мала потенціал у галузі розвідки, медичного і матеріально-технічного забезпечення, а також авіатехніки. Паралельно зі зміцненням безпеки відбувалася розбудова необхідної інфраструктури, розвиток основних послуг та поліпшення умов життя. Після десятиліть конфлікту стрімко зростала економіка Афганістану: відкривалися нові ринки і дедалі більше людей відчували переваги підвищення рівня життя. Афганський народ мав змогу скористатися перевагами освіти. Відвідування шкіл зросло більш як у вісім разів порівняно з 2001 роком, причому до шкіл пішло значно більше дівчат. Із 2002 року було підготовлено десятки тисяч нових вчителів. Значного прогресу вдалося досягти у галузі охорони здоров'я. Дитяча смертність знизилася вдвічі порівняно з 2003 роком, а середня тривалість життя серед жінок зросла більш як на 20 років.

Дедалі більше афганців прагнули того, щоб їхні голоси були почуті. Після падіння режиму талібів, як гриби після дощу, почали виникати нові ЗМІ. До кінця 2011 року на території Афганістану діяло 75 телевізійних станцій, було зареєстровано близько мільйона Інтернет-користувачів і сотні друкованих видань, тоді як за часів талібів ЗМІ в країні майже зовсім не було. НАТО допомогла створити умови, завдяки яким усі ці досягнення стали можливими. НАТО і після виведення з країни сил МССБ, продовжувало співпрацювати з Афганістаном, щоби допомогти країні стати самодостатньою. Процес переходу повноважень до афганських органів влади розпочався, ще у 2011 році. Відтоді МССБ поступово перейшли від ведення бойових дій до виконання завдань із стимулювання розвитку, зосереджених на навчанні, консультативній допомозі та підтримці афганських партнерів для того, аби вони остаточно перебрали на себе відповідальність за гарантування безпеки в країні і вдалося завершити перехідний період. Виведення військ МССБ здійснювалося паралельно із досягненням прогресу на шляху перехідного періоду та у цілковитій координації з афганською владою. До кінця 2014 року афганські національні сили безпеки (АНСБ) цілком перебрали на себе відповідальність за гарантування безпеки свого народу і країни, і місію Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) було завершено – 28 грудня 2014 року.

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі