Блоги → Перегляд
Мітки РусиниУкраїнціУкраїнаЗакарпаттяСлов'яниНезалежністьслов'яни30 років НезалежностіУкраїнська ДержаваКиївська РусьРусьКиївГалицько-Волинське князівствоВелике князівство ЛитовськеРіч ПосполитаКоролівство УгорщинаАвстрійська імперія ГабсбургівМонголо-татарська навалаЛитваПольщаУгорщинаАвстріяБілорусьГаличинаБуковинаГабсбургиБілі хорватиРумуніяКарпатиПоліссяПоділляВолиньАвстро-Угорська імперіяМосковське царствоРосійська імперіяРосіяСхідні слов'яниЗахідні слов'яниПівденні слов'яниПерша Світова війнаДруга Світова війнаЗахідна УкраїнаСШАКанадаРутенирутениРуснакируснакиМоскваВіденьЛемківщинаЛемкирусини-українцірусинГетьманщинаКозацька держава"Слово о полку Ігоревім"Закарпатська УкраїнаСловаччинаСербіяВоєводинаХорватіяЮгославіяУгрорусиугрорусиПол Роберт МагочібойкігуцулиВерховна Рада УкраїниВРУЄвген ЖупанКонституція УкраїниКабінет Міністрів УкраїниКМУРада ЄвропиЗакарпатська областьЗакарпатська РусьрусичіБогдан ХмельницькийЛівобережна УкраїнаПравобережна УкраїнаНаддніпрянщинаДике ПолекозакикозацтвоЦентральна РадаДиректоріяУНРбільшовизмСРСРСССРРадянський союзТретій РейхНімеччинаВійсько ЗапорозькеДень Незалежності

«Русини – первинна назва українців з якою вони пройшли найдовший шлях до Незалежності» та «Як закарпатці прагнули стати окремим народом в Незалежній Україні та четвертим східнослов’янським»

Середа, 23:17, 25.08.21

Рейтинг
63 0
Переглядів
798

0
0

 

«Русини – первинна назва українців з якою вони пройшли найдовший шлях до Незалежності»

та

«Як закарпатці прагнули стати окремим народом в Незалежній Україні та четвертим східнословянським»

Нині слова «українець», «українка» та «українці» позначають людей української національності, які сотнями років йшли до своєї Незалежності. 24 серпня 2021 року був ювілей Української Незалежності. Українській Державі виповнилося – 30 років. Звичайно для світової історії це доволі маленький проміжок часу, але для української історії державності - це успіх, бо ще ніколи так довго не існувало будь-яке українське Незалежне державотворення. Нині корінну націю Української Держави називають – «українці». Ця назва популярна та офіційна в Україні і поза її межами. Проте мало хто знає, навіть в Україні, що з моменту появи першого українського державотворення – Галицько-Волинського князівства (1199-1349), коли вже існувало слово «Україна» (1187 рік), і до початку Першої Світової війни, а місцями навіть, аж до кінця Другої Світової війни - українці звалися русинами! Більшість західних істориків (в першу чергу польські, словацькі, чеські, угорські, румунські, литовські, австрійські та німецькі історики) вважають назву русини – назвою місцевого східнослов’янського населення Західної України. Тому що зазвичай в часи Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Королівства Угорщина, Австрійської імперії Габсбургів східнослов’янське населення теперішніх земель Західної, Північної та Центральної України (це території, де проживало цивільне українське населення, після монголо-татарської навали 1240-1241 рр.) називали – русинами. Спочатку литовці так називали українців і білорусів у часи свого Великого князівства Литовського, згодом поляки у своїй обєднаній з литовцями Речі Посполитій.

З трьома поділами тієї ж Речі Посполитої наприкінці 18 століття, Галичина та Буковина відійдуть Австрійській імперії Габсбургів, де слово «русин» затвердиться за місцевими українцями. А на Закарпатті, яке з 1000 року перебувало у складі Королівства Угорщина, також так називали місцеве словянське населення (угорці не словяни). До речі яке походило від племен Білих хорватів, і яке відносилося до південних словян, а не до східних! Тільки згодом, відірване від південних слов'ян угорцями й румунами, та постійно доповнюване допливом українських поселенців з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками, аж до XIX століття), населення Закарпаття було поступово і непомітно інкорпороване до східного слов'янства. На території Волині, Поділля та Полісся, яке відійшло Російській імперії, місцева польська шляхта і в загальному поляки називали українців також «русинами», і ця назва у них утрималася, аж до початку Другої Світової війни. Проте росіяни називали новопідкорених русинів – «малоросами», як і все українське населення Наддніпрянщини. Але як там не пробували змінювати назву теперішніх українців, а назва «русини» активно використовувалася міжнародною спільнотою для позначення східнослов’янського населення, яке було в межах Західних держав, і поза їхніми межами, аж впритул до Першої Світової війни. Та й самі українці тоді себе називали – «русинами», на що слід звернути увагу.

А тепер дізнаємося, як, де і коли зявилися назви «русини» та «українці». Як зазначає українська версія Вікіпедії та багато інших українських історичних джерел - Руси́ни (від літописного дав.-рус. рѹсинь) — це назва українців до XIX століття, етнонім українського народу; на Поділлі до ХХ століття, на західноукраїнських землях — до другої половини ХХ століття. Донині зберіглася на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слово «русин» вживалося тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слово «русин» виникло в Україні та Білорусі на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського). Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині.

У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих. Із розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». Назва «українці» була протиставлена назві «малороси» та «рускіє». У міжвоєнній Галичині (1921-1939) польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення. Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності закарпатської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи політичного русинства поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують вигаданий ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів з Карпатського регіону окремим народом.

Значення слова «русин»

Назва «русин» походила від назви держави «Київська Русь», тобто від слова «Русь». «Русин» - це визначення людини, приналежної до Київської Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками, ще у 911 році (7 разів) та Ігоря в 945 році (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литовській державі. З XV ст., під польським впливом починає використовуватися у множині — «русини» — для позначення людей руського народу (спільна назва українців та білорусів, у тогочасному латинському написанні «Rutheni» або «Ruteni», польськ. «rusini», «rusacy»). Як спільна назва українців і білорусів («білорусинів») етнонім використовувався до XVII–XVIII ст. У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців, які опинилися під владою Австрійської імперії Габсбургів.

З часів Козацької держави (Гетьманщина) назва поступово замінюється на «українець», «українці» (від слова «Україна»), або похідні від книжного терміну «Малоросія» (Мала Русь). Назви «малоросіянин», «малорус», «малорос» використовувалась у підросійському діловодстві Російської імперії, а серед місцевого населення — «русини». На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва («русини») утримувалася до Першої світової війни, на Закарпатті до 1944 р., на Пряшівщині і Югославії та в еміграції у США затрималася ця назва донині: «русин», «руснак», «русин-українець». Ще у «Слові о полку Ігоревім» (1187 рік) використовується синонімічна назва русинам у множині «русичі». Найдовше цей етнонім зберігся за українцями, аніж за білорусами. В сучасності термін «русини», або «русини-українці» зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині (Сербія). Народи іншого етнічного походження (росіяни), підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».

Русини у сучасності

Нині існує окрема група людей, які себе ідентифікують, як «русини», тобто як окрему народність, яка зародилася серед східних слов’ян, які проживали на території підконтрольній Австрійській імперії (зазвичай це Галичина, Буковина та Закарпаття). «Руси́ни» — етнонім, який вживають для національної самоідентифікації окремі групи нащадків «українців-русинів» Австро-Угорської імперії. Люди, які самоідентифікуються як «русини», і які нині проживають переважно на сході Словаччини, в Сербській Воєводині, Хорватії, Закарпатській області України та на крайньому південному заході Польщі, а після імміграції в 18 — 20 століттях також у США та Канаді. На кінець XX—початок XXI століття ідеологи політичного русинського руху зараховують до русинів усіх українців Закарпаття й Лемківщини та їхніх нащадків незалежно від їхньої самоідентифікації й рідної мови.

Чіткого загальновизнаного тлумачення сучасного етноніму русини не існує, це питання є контраверсійним, навіть кровні родичі однієї родини одночасно можуть ідентифікувати себе як із русинами (руснаками), так і з лемками (українським/русинським субетносом), українцями взагалі, словаками, поляками. Також на Закарпатті, яке з 1000 року і до 1918 року, належало Королівству Угорщина, та яке також було частиною Австрійської імперії, зародився термін «угроруси». «Угрорусами» були місцеві русини Закарпаття, які генетично, мовно та культурно змішувалися з угорцями. Угорська влада створила цю назву з метою відокремлення носіїв пд-зх східнослов’янської групи діалектів від решти українців.

Науковці відносять сучасних русинів як до етнографічної групи українців (наприклад, редакція Енциклопедії українознавства, Май Панчук, Василь Балушок), так і до окремого етносу (наприклад, Пол Роберт Магочі). Тема русинства загалом та його політичного чинника зокрема є предметом численних наукових розвідок вітчизняних та зарубіжних дослідників. Вона характеризується полярністю та гострою полемічністю дискурсу довкола визначення статусності русинської спільноти. Олег Баган, Любомир Белей, Микола Вегеш, Степан Віднянський, Михайло Зан, Валентин Крисаченко, Олександр Майборода, Олекса Мишанич, Микола Мушинка, Роман Офіцинський, Май Панчук, Михайло Тиводар, Надія Кічера, Пйотр Жоховський, Т. Іванський та інші при аналізі проблем формування української політичної нації та державності аргументовано доводять, що «русини» в сучасному сенсі слова — це самоназва трьох етнографічних груп українців: лемків, бойків та долинян і субетносу — гуцулів. Частина інтелігенції Пряшівщини з кінця 1980-х рр., вживає терміни «русин-українець» й «русько-український», не заперечуючи, ані ендоетноніму «русин», ані приналежності «русинів» до української нації (така ж ситуація існувала в Галичині кінця XIX—початку XX століття).

Провідним теоретиком русинського питання і автором багатьох наукових творів є голова українських досліджень Торонтського університету професор Пол (Павло) Роберт Маґочі. Прибічники політичного русинства, зокрема, Євген Жупан, П. Р. Маґочі, Іван Мигович, М. Завадяк, І. Поп, ставлячи за мету формування русинської адміністративно-територіальної автономії на Закарпатті, відкидають аргументацію української академічної науки, апелюють до практики визнання русинів окремою національністю в деяких сусідніх з Україною країнах, наполягають на необхідності подібного кроку з боку офіційного Києва. На тлі російської агресії в Україні кремлівська пропаганда продовжує загострювати ситуацію навколо русинського питання в Закарпатській області. Російська пропаганда зазначає, що «русини» Закарпаття не визнають себе українцями, а хочуть стати частиною «великоросів», тобто росіян, називаючи себе «русинами», тобто «рускіми». На думку професора Любомира Белея, термін «русин», який є історичною самоназвою всіх без винятку етнографічних груп українців, треба заборонити використовувати в значенні «неукраїнець».

Спроби закарпатців в 21 столітті визнати себе окремим народом та четвертим східнословянським

За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року лише 10 183 мешканців Закарпатської області (0,8 % від населення області) заявило про свою належність до русинів, тобто до тих, хто асоціює себе з русинами, які є найменш численною громадою українців Закарпаття. Перепис 2001 року у Словаччині зафіксував 24 201 русина, перепис 2002 року у Воєводині (Сербія) — 15 626 русинів, перепис 2001 року в Угорщині — 2 079. Дійшло до курйозів, коли 1992 року з популістичних міркувань Закарпатська обласна рада оголосила очевидне: «кожен житель Закарпатської області має право вільно визначатися, українець він чи русин». На початку 90-х років київські науковці за дорученням уряду проводили соціологічне опитування у Закарпатті і зафіксували 40 русинів. У 1993 році русинів було 55, а в 1994-му — 96.

Восени 2006 року Закарпатська облрада звернулася до Верховної Ради України із клопотанням визнати «русинів» на загальнодержавному рівні як окрему національність. 7 березня 2007 року — Закарпатська обласна рада визнала «русинів» національною меншиною, а саме прийняла рішення про внесення в перелік національностей області - національності «русини» та вирішила звернутися до Верховної Ради України з проханням визнати національність «русинів» на загальноукраїнському рівні. Активісти ряду громадських організацій відзначають, що це рішення є поза компетенцією обласної ради. Своїм прапором нова національність обрала триколор: синя, біла і червона смуги. Ініціатором ухвали про «русинів» як окрему національність став депутат обласної ради від НСНУ Євген Жупан, за фахом дитячий лікар, а громадському житті — голова Народної ради русинів Закарпаття. За таке рішення проголосував 71 депутат (2 — проти, 2 — утрималося) з 79 присутніх на сесії. Журналісти, присутні на сесії, відмітили, що в залі було не більше 60 депутатів.

Попри звинувачення української влади з боку деяких політичних сил у небажанні визнавати «русин», як окрему національність, це питання на законодавчому рівні певною мірою врегульовано. Відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні», громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність; примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається (ст.11). Тобто, чинне законодавство України дає усім громадянам право ідентифікувати себе з будь-якою національністю без жодного документального підтвердження. Тим більше, що в Україні відсутні будь-які документи, якими можна було б підтвердити національну належність громадянина.

Таким чином, питання щодо визначення національності до компетенції держави не належить, а є справою кожної конкретної особи. Право на вільний вибір та відновлення національності повною мірою поширюються і на «русинів». Відтак у прийнятті Верховною Радою України спеціального документа, який стосувався б питання національної ідентифікації лише однієї етнонаціональної групи, потреби немає. Адже відповідно до Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст.24).

Щоправда, напередодні проведення Всеукраїнського перепису населення 2001 року Державний комітет статистики України не вніс до переліку національностей України національність «русини». Однак 10,2 тисяч громадян під час його проведення офіційно назвали себе «русинами», що дає підстави внести зміни відповідною постановою Кабінету Міністрів України про проведення Всеукраїнського перепису населення 2011 року, у додатках до якої визначається перелік національностей. Водночас на цю групу населення поширюються положення Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року (ратифіковано Законом України N 703/97-ВР від 09.12.97).

 У Закарпатській області діє 9 русинських організацій, які мають обласний статус. При русинських громадських організаціях функціонує 27 недільних шкіл, в яких, за даними цих організацій, навчається 600 учнів. У Закарпатській області видаються газети «Подкарпатская Русь», «Підкарпатський русин» і збірник «Руснац світ». У 2007 році видано книг русинською мікромовою накладом близько 10 тис. примірників. З лютого 2007 року на Закарпатській державній телерадіокомпанії працює об'єднана редакція передач російською, русинською та ромською мовами.

Московські етнологи охоче вивчали модель культури Закарпаття, так само як інших прикордонних теренів (наприклад Полісся та Криму). Співробітники московського Інституту етнології і антропології РАН стверджували, що закарпатці — це частина українського народу, бо модель культури — матеріальної, духовної, соціонормативної — у них така ж, як у решти українців. Після проголошення незалежності України кілька десятків русинів звернулися за підтримкою до Інституту етнології та етнографії Російської академії наук, і його співробітники наділили групу статусом «четвертого східнослов'янського народу». В енциклопедії «Народи Росії» 1999 (рос. «Народы России») за редакцією директора московського інституту етнології та антропології сказано, що русини — це етнічна група росіян, розшифровується як «сини Русі» (рос. «сыновья Руси»). В монографії «Українці» 2000 (рос. «Украинцы») Інституту етнології та етнографії Російської академії наук сказано, що русини — це етнічнографічна група українців. В Росії проживає 225 русинів (перепис 2010), а у 2002 році їх було 95. В переписі русини були зазначені окремим етносом.

P.S.

Русини – це перша та довготривала назва сучасних українців. Українці під своєю первинною назвою – «русини», пройшли найдовший шлях до Незалежної України, яка постала 24 серпня 1991 року. Цей шлях тривав від першого українського державотворення – Галицько-Волинського князівства (1199-1349), яке виникло напередодні появи слова – «Україна» в 1187 році, і до часів Першої Світової війни (1914-1918). Після монголо-татарської навали (1237-1241), східнослов’янське населення колишньої Київської Русі і теперішніх українських та білоруських земель, яке підпало під владу Великого князівства Литовського, називалося «русинами». Ця назва була похідна від назви колишньої держави - Київська Русь, а саме від слова «Русь». Хоча на ряду та доволі часто використовувався термін «русичі», так як нація збереглася, а держава зникла. Русини також зберегли свою назву і в часи Речі Посполитої. Після Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657) та Андрусівського перемир’я (1667), Лівобережна Україна, яка після навали монголів у 1240 році та аж до кінця 15 століття, була безлюдним краєм під назвою Дике Поле, і була заселена галичанами, волинянами та подолянами, які втікали від польського гніту - стала частиною Московського царства. Одразу Московське царство, яке вважало себе прямим нащадком Київської Русі, називало своє населення «великоросами», а жителів Лівобережної України – «малоросами».

Після розподілу Речі Посполитої наприкінці 18 століття, русинське населення Галичини та Буковини опинилося під владою Австрійської імперії Габсбургів, яка впритул до Першої Світової війни, місцеве населення офіційно називала – «русинами». На Закарпатті, яке з 1000 року і до 1918 року, тобто до кінця Першої Світової, належало Королівству Угорщина, та яке у свою чергу з 1526 року було у складі Австрійської імперії Габсбургів, місцеве слов’янське населення також називали «русинами». Волинь, Поділля та Полісся, які були приєднані до Російської імперії, стали також частиною «малоросів» Наддніпрянщини. Хоча серед місцевої польської еліти та простого польського населення зберігалася назва «русини», для позначення предків сучасних українців. В 19 столітті в Наддніпрянщині, як і у австрійській Галичині настала ера національного відродження. Саме тоді повернулися до поодиноких згадок серед колишньої козацької еліти часів Гетьманщини – слова «українці». Ще за часів Гетьманщини почали використовувати термін «українці», але він не набув широкої популярності серед місцевих русинів. Проте нащадки козацького роду (українська інтелігенція) в 19 столітті повернулися до цього терміну, який протиставили терміну «рускіє», тобто росіяни, так як «русин» був співзвучний з «рускій».

Після Першої Світової війни у часи Національно-визвольних змагань (1917-1921), на території Наддніпрянщини - Центральна Рада, Директорія та згодом уряд УНР офіційно використовували термін «українці». Проте зазнавши поразки від більшовиків, українці, колишні русини, стали – «радянськими». Хоча і в радянську добу практично завжди застосовували термін «українці», щодо націоналістів та національно свідомого населення, яке зазвичай піддавали репресіям. На Західній Україні, а саме на Галичині, Волині та на Західному Поліссі, які відійшли Польській республіці, офіційно використовувався термін «русини», щодо місцевого населення. На Буковині, яка відійшла Румунії, також використовувався термін «русини». І на Закарпатті, яке відійшло Чехословаччині використовували також слово «русини» для позначення місцевого населення. В роки Другої Світової війни, коли у 1939 році СРСР напав на Польщу, місцеве населення окупованих Галичини, Волині та Західного Полісся почало називатися «українцями», яке з часом і згідно ідеології мало стати «радянським народом». А в 1941 році і по 1944 рік, німці звільнивши українську землю від більшовиків, місцеве населення називали уже «українцями». Але в 1944 році Україна була знову захоплена більшовиками, тобто радянськими. Буковина, як і Галичина та Волинь опинилася в складі СРСР.

Найдовше термін «русини» офіційно проіснував на Закарпатті, яке в 1939 році було окуповане союзником Третього Рейху – Угорщиною. Угорці в краї простояли до 1944 року, коли їх разом з німцями, звідти вибила Червона армія. Проте в еміграції, особливо у США та Канаді серед колишніх галичан, буковинян та закарпатців, які переселилися туди наприкінці 19 століття, та в першій половині 20 століття, термін «русини» для національної самоідентифікації зберігався до кінця століття. І навіть з появою Незалежної України в 1991 році, на початку уже нашого 21 століття, у них досі зберігається назва «русини». Та деякі теперішні закарпатці також себе називають «русинами», і в нульових роках, уже намагалися офіційно на всеукраїнському рівні затвердити цю назву своєї національності. Якщо з другого боку подивитися, то закарпатці (слов’янське населення), дійсно є окремою національністю, якщо виходити з питання генетики та історії. Бо їхніми предками є племена Білих хорватів, які відносилися до південних словян, а не до східних. А з третього боку первинно «русинами» називалися всі жителі колишньої Київської Русі, які мешкали на теперішніх українських та білоруських землях в складі Великого князівства Литовського. Тому назвати лише себе «русинами», закарпатці не можуть.

Українці – це назва, яка почала зароджуватися лише при козаках. У першій половині 17 століття «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. В козацьку добу «українцями» позначали мешканців козацьких політій — Гетьманщини, Слобожанщини і Запорожжя. З другої половини 17 століття етнонім «українці», а особливо «народ український» вже широко використовувався гетьманами України і козацькою старшиною Війська Запорозького. З початку 19 століття, аби підкреслити свою окремішність від росіян (великоросів), харківська українська інтелігенція стала використовувати назву «українці» як загальний етнонім замість старої назви «русини». Ця нова самоназва остаточно затвердилася у Наддніпрянській Україні після національно-визвольного руху 1917—1921 років та радянської українізації.

Що можна сьогодні в 2021 році сказати, щодо слова «русини»? Те, що це первинна назва всіх  українських та білоруських етносів. А українські етноси, чи то галичани, чи то слобожанці, чи то подоляни, але саме під цією назвою пройшли найдовший шлях до своєї української державної Незалежності. А термін «українці»? То він доволі молодий в плані вживання у суспільстві, як в українському, так і в міжнародному. Йому всього то двісті років, як його широко почали використовувати, незважаючи на те, що першими його документально вживали, ще козаки в часи Гетьманщини (17-18 ст.). Але тоді він не був популярним серед місцевого русинського населення. Слід визнати, що термін «українці» краще на слуху відрізняє назву української нації від російської, аніж «русини». Проте історія аргументує фактами, а не слуховими відчуттями.

Коментарі

mart mart 01:26
0
7. Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви “українці” замість “русини” — так традиційно називали себе корінні галичани. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…”


https://www.naiau.kiev.ua/news/15-cikavih-ta-malovidomih-faktiv-pro-ivana-franka.html
mart mart   01:28
0

„Бо коли ми домагаємося повних горожанських прав для кождого русина, для кождої громади і провінції руської, то очевидна річ, що се мусить значити повноправність для всієї Руси. Коли ми домагаємося поправи економічного биту руського робучого люду, то се значить, що домагаємося першої і головної основи для всякого, отже ж і національного, розвою того люду. Коли ми домагаємося повної освіти для кождого русина-українця на його рідній мові, то чей же се значить, що ми хочемо бачити сю мову якнайвище розвитою і рівноправною з усіма мовами просвічених народів. Якого ж вам іще націоналізму потрібно?" - допитувалися в „патентованих патріотів". Подібні роз'яснення адресувалися тим, хто не побачив або не бажав бачити, що в програмі РУРП виразно було зазначено: вона стоїть на національно-українському ґрунті, що підтверджувала навіть сама її назва.

https://lib.if.ua/franko/1328009203.html

„Я ЧУЮ СЕБЕ НАСАМПЕРЕД РУСИНОМ, А ПОТІМ РАДИКАЛОМ”
mart mart   01:36
0

Поеми
Вандрівка русина з Бідою
Іван Франко


Варіанти тексту
Автограф № 228

Канонічний текст

Опис варіантів

Їхав русин понад воду,

Здибав Біду, як колоду;

Їхав русин понад Сян,

Здибав Біду, не рад сам.

Каже Біда: «Гей, русине,

В тебе Біда не загине, –

Візьми мене на свій віз,

Поїдемо на об’їзд!»

Ізняв русин рукавицю,

Почухався в потилицю;

Ізняв русин клепаню,

Садить Біду, як паню.

Приїхали до Лежайська –

Як кинеться псарня панська,

Ну ж від хати до хати

На русина брехати.

Біда псарні підморгує,

Хай русина підторгує;

Деруть свиту на шматки,

Ще й хапають за литки.

Стали на ніч в Ярославі:

Лежить русин десь на лаві,

Всю ніч ока не стулив,

Костомахи надавив.

Біда собі пішла просто

На латинськеє пробоство.

Там радила с ксьондзами,

Як Русь пустить з торбами.

Та й зробила у Тучапах

Таке, що аж пішов запах

На всі села, на весь край,

Що хоч носа затикай.

Крикнув русин: «Щезай лихо!»

Біда каже: «Сиди тихо!

Зв’яжи язик у пута.

Коли Roma locuta!»

Почухався русин дуже,

Біда ж йому моркву струже;

Скуливсь русин, як борсук,

Біда ж дуєсь, як капшук.

А як стали в Перемишлі,

Русинові очі блисли,

Веселіше відітхнув,

Добру новину почув.

Розняв рота й дивується:

Твердий з м’яким цілується,

Антоневич і Горбаль

Аранжують руський баль.

Біда зразу сумна стала,

Аж зубами скреготала.

Далі каже: «Гов, га-гов!

Чи надовго ся любов?»

Пита русин: «А де ж Пелеш?»

Біда каже: «Що ти мелеш?

Хіба ж місце владиці

Тут при танцях, музиці?»

Каже русин: «Годі, Бідо!

Я до нього в хату піду!

Веди мене ід вікну,

Най на нього хоч зирну».

Русин в вікно зазирає,

А там Пелеш походжає

По покою, сарака,

Сам до себе балака.

То наголос, то знов стиха,

Мов та леді Макбетиха:

«Ось ще пляма є одна!

Тутки витер – там вона!»

Русина, що був несвічний,

Аж мороз пройшов трагічний.

«Чи він хворий, чи він спить?»

Біда каже: «Та-бо цить!

Пригадай собі помалу,

Як він в соймі сік Качалу,

А пани його, аж страх,

Цілували по руках.

Ось тепер ті поцілуї

[Печуть його гірш отруї,

І він спиртом заливав,

Де Тарновський цілував…»]

Іде русин, поплакує,

Біда при нім підскакує.

Каже русин: «Ночуймо!»

Каже Біда: «Кочуймо!»

Виїхали з Перемишля,

Стала Біда конець дишля;

Приїхали в густий ліс,

Ізломала Біда вісь.

«Гей, русине, бігай просто,

Ось тут живе жид за мостом:

Він тут держить мою часть,

Він нам зараз раду дасть».

Побіг русин, втепенився,

Жиду низько поклонився:

«Гей ти, Хаїм, чи чуєш,

Чим ти тутки торгуєш?»

«Ни, – жид каже, – чим торгую?

Я все тутки арендую:

Коршму, шлябант, баюри,

Мости, кості й фігури.

Чи горівки, чи підківки,

Чи парубка або дівки,

Чи козу, чи телицю,

Чи там свічку в каплицю –

Все у мене дістать можеш,

Як лиш гроші мені зложиш;

Коваль, стельмах, швець, кравець –

Як я скажу, все найдесь».

Дав наш русин, що жадали,

Зараз вісь йому зладнали;

Він хреститься та й дрижить:

«Та то дідько, а не жид!»

Помаленьку, покрадемки

Приїхали аж на Лемки –

Там їм була парада:

Обступила громада.

Лемки Біди не пізнали,

Капелюхи познімали,

Приязненько вітають,

«Відки пані?» – питають.

А може, ви з Америки?

Що там наші вуйки, стрики?

Що мій тато? Що мій внук?

Заробляють грошей гук?»

Каже Біда: «Стійте, люде!

Вже ж без Біди й там не буде.

Є там моя прислужка:

Андрухович і Грушка».

Приїхали до Сянока,

Там Русь тверда, як опока,

Кричить, мовби впала в дур:

«Русь от Сяна по Амур».

Каже русин: «Добре, братку!

Хай вам буде й по Камчатку!

Та мені здаєсь чомусь:

Якби мала наша Русь

Навіть двісті міліонів

Отаких, як ви, патронів,

То й тоді б з них, наконець,

Ще не був один мудрець.

Поки за Русь «великую»

Наші тверді викрикують,

То жиди тим часом тут

Нам з-під ніг «малую» рвуть!»

Іде русин чагарями.

Там вівчарі з отарами,

«Чиї вівці?» – «Газдівські».

«Чиї гори?» – «Жидівські».

«Колись були гори наші,

Досить було сиру й паші;

Нині вівцю в гурт даєш,

Кварту сиру дістаєш».

Русин далі поганяє,

Він сю пісню здавна знає:

Жид, шинк, векслі – поміщик,

Хлоп, шинк, крейдка – небіжчик.

Приїхали аж на Турку,

Ходять ...
mart mart   01:37
0

Приїхали аж на Турку,

Ходять бойки, як на шнурку, –

Біда з ними знайома,

Поміж ними як дома.

Каже Біда: «Гей, ви, бойки,

Скачіть мені полегойки!

Покажіть нам в тій хвили,

Яких штук вас навчили!»

«Навчили нас патріоти

Вчора шити, днесь пороти:

Вчора-м посла викляли,

Днесь наново вибрали».

Каже русин: «Чи здорова

Ваша рада повітова,

Та не тая торічна,

А та давня, предвічна?»

Кажуть бойки: «Давню раду

Засушили-м про параду,

Та й новую в тую ж мить

Здало би ся засушить».

Пита русин: «Є в вас школи?»

«Є, та дуже вчать поволи:

Школа в селі вже літ сто,

А письма не зна ніхто».

А в Хирові єзуїти

Засілися Русь ловити.

Русин живо тікає,

Біда за ним гукає:

«Гей, русине, не спішися,

Єзуїтам поклонися!

Вони дітей навчають,

Добра твого бажають».

Русин каже: «От-то й глупо!

Добра в мене й собі скупо,

А всі його бажають,

Мене голим лишають».

А в Самборі оказії:

Щось луснуло в гімназії.

І вилетів не гранат,

А директор-ренегат.

Приїхали у Дрогобич.

«Отут, Бідо, що нам зробиш?

Русин послом, бурмістром,

Гімназії міністром!»

Каже Біда: «Лиш помалу!

Доберу я причандалу:

Тут доносів, там винця,

Та й доїду їм кінця!»

З Дрогобича у Борислав

Русин Біду саму вислав.

«Іди, Бідо, не гайся,

Здоровенька вертайся!»

Ідуть жиди по дорозі,

Двадцять штири в однім возі,

Ще й шкапами худими –

Сіла й Біда між ними.

Бачив русин, як сідала, –

Три дні потім пропадала,

Аж четвертої ночи

Ледве ноги волочить.

Забризкана, захляпана,

Аж по вуха вталапана,

Вид подряпаний увесь,

А голодна, як пан пес.

Сіла мовчки, не питає,

Соломаху уплітає.

Пита русин по хвили:

«Як же пані гостили?»

Каже Біда: «Що питаєш?

Глянь на мене, сам пізнаєш!

Сьорбала там солене,

Аж замного для мене.

Здохну, сли ще туди піду!

Там, небоже, біда біду

Осідлала, як коня,

Ще й бідою поганя!

Як я тільки там вказалась,

Між такі жидки попалась,

Що мені б ще в них вчитись,

Як над людьми глумитись.

Вони гар-гар: «Яка мана?

Візьмім її за гамана!»

Обіцяли три шістки,

Перебили всі кістки.

Там би мені й смерть негладка.

Та здибався Стефан П’ятка,

То він мені Борислав

Весь дрібненько описав.

Та й говорить: «Ні, небого,

Тут вже твоїх сестер много!

Тікай відси щодуху,

Щоб не було розруху!»

Як те слово я почула,

З Борислава дременула,

Не діждавши й заплати, –

Хай їм дідько кудлатий!»

А у Стриї, славнім місті,

Там русинів більш як двісті

Зібралося на віче –

Відси Біда геть втіче.

Каже русин: «Чекай, Бідо!

На те віче і я піду,

А ти собі лишайся,

Іди в Стриї скупайся!»

Пішов русин на ті збори,

Прислухуєсь – хлоп говорить

І гуде народу клич:

«То наш Берник з Лисятич».

Як промовив Олесницький,

А потому Могильницький,

А нарешті Давидяк,

То аж русин геть розм’як.

Та й міркує: «Таких нам шліть

По два, по три в кождий повіт,

То б з нас Біда не кпила,

Швидко б в’язи скрутила!»

В Болехові баталія,

Там Кобринська Наталія

В величезний будинок

Всіх зібрала русинок.

Одна варить, друга місить,

Третя хлопські діти тішить,

Ті годують маленьких,

А ті миють пеленки.

А Натальця з старшенькими,

Пильно держить школу з ними,

Учить хлопців і дівчат,

Як з Бідою воювать.

Каже русин: «Щасть вам боже!

Отсе справді діло гоже!

Вперве бачу не в жарті,

Що й попівни щось варті!»

Приїхали в Станіславів,

Русин Біду знов зіставив,

Поклонитись пішов сам

Желехівського кісткам.

По Липовій по вулиці

Іде панок, аж кулиться,

Несе пачок зо сорок

Нав’язаних до торок.

Іде, потом обливавсь,

А так втішно усміхаєсь,

Що аж русин задививсь,

Йому чемно поклонивсь:

«Чи купецтвом, панцю, крутиш?»

Панок каже: «Я звусь Лукич.

Я не купчик, підрядчик,

Але «Зорі» впорядчик.

Чи бач, дядьку, як плигаю?

Все письменство я двигаю,

Драми, казки, поемки,

Віршів три оберемки.

Від Карпенка і Чайченка,

Подоленка, Школиченка,

Жука, Жарка і Панька,

Ще й від Кримського Хванька.

Від Кенира сто дві байки,

Ще й від Пчілки, Лесі, Чайки,

Зірки, Дарки, Монтаря,

Дрозда, Щогля й Комаря».

Каже русин: «Що за зміна?

Розмахалась Україна!»

Зняв клепаню з голови:

«Боже вас благослови!»

Приїхали ...
mart mart   01:41
0

Приїхали в Коломию,

Похилила Біда шию;

Приїхали аж на міст,

Підтулила Біда хвіст

Та й говорить: «Слухай, брате,

Об’їдьмо те місто кляте!

Радикали тут сидять.

Вони мене із’їдять».

Іще Біда не скінчила,

Аж тут радикалів сила

З усіх боків, знай, летить,

Давай Біду молотить.

З сього боку Данилович,

А з того Гарасимович,

А з третього Трильовський

Беруть Біду на гоцки.

Запаринюк ззаду парить,

А Сандуляк в груди жарить,

А всі кричать укупі:

«Стовчім Біду у ступі!»

Тільки Павлик простяг руки:

«Не рвіть її так на штуки,

Не мордуйте захланно,

Треба з нею гуманно!»

Одні кричать: «Не дармуймо!»

Другі кричать: «Поміркуймо!

Живцем її візьмім враз

До музею на показ».

Стали вони перечитись,

Як би Біду знівечити, –

Біда ж тому вже й рада,

Як балака громада.

Помаленьку відітхнула

Та й русина в плечі пхнула,

Той по конях, коні вчваль –

Втекла Біда, дуже жаль!

В Матіївцях ще хлипала,

У Снятині вже нипала,

А як стала в Чернівцях,

То минувся її страх.

Русин шука кладовища,

Почтити гріб Федьковича,

Біда ж спішить у той двір,

Де русинів видно збір.

Там стовп стоїть чорно-жовтий,

При нім руських людей ровти:

Православні й папісти,

Прості, вчені й юристи.

Самі б’ються, як ворони,

Перед стовпом б’ють поклони,

А хто о стовп чолом грим! –

Копне того, що за ним.

Кричать, плачуть, а товпляться…

Стала Біда їх питаться:

«Чого ви так товпитесь?

Чи до стовпа молитесь?»

Їй говорять: «Ой, світику,

Ми робимо політику,

Покірненько, як той трусь,

Спасаємо бідну Русь».

Каже Біда: «Ось народні

Спасителі новомодні!

Товчіть, товчіть лобами,

Най утішусь ще вами!»

Довго вона там дивилась,

Як Русь чолом о стовп билась, –

Аж спотіла, зомліла,

Далі їхать веліла.

В Садагурі Біду знають,

Жиди її там вітають,

Цадик вийшов назустріч,

Виголосив довгу річ.

Хоч як Біда спішилася,

А тут на ніч лишилася;

Її цадик чтив, як міг,

Дав вечерю і нічліг.

Приїхали до Кіцманя,

Надибали поліц’яна:

Щось міряє, палькує,

По паперах мишкує.

Біда його питається,

Чим так пильно займається.

Зразу не чув нібито,

Потім буркнув сердито:

«Та ось маю турбацію –

Мушу робить реляцію.

Тут Русь наша здуріла,

Гімназії схотіла.

Виписали політично,

Вичислили статистично,

Що гімназ’я потрібна,

Та й вислали до Відня.

З Відня ноту шлють завзяту

До нашого магістрату,

Чи справді ми так нагле

Гімназії забагли?

Магістрат взяв під розвагу

І дав мені сю бумагу,

Щоб я на ню відповів,

Русь всю ad absurdum звів.

Маю вказать до листика,

В чім хибна їх статистика,

Нефахові їх плани,

Весь рахунок поганий.

Все те б я ще сяк-так зробив,

Та ось чим бог мене побив:

Як писати сю хрію?

Скорописі не вмію».

Доїхали до Заліщик,

Став наш русин, як небіжчик, –

Так при Біді зсох і схуд,

А конята ледве йдуть.

Сам він, мов дід, обдершися,

Біда ж кричить розпершися:

«Хоч на смерть їх тут замуч,

А вези мя понад Збруч!»

Не хтів русин сваритися,

Мусив Біді коритися:

Хоч як не рад тому був.

На Мільницю повернув.

А над Збручем на вигоні

Плеще Біда у долоні,

Регочеться, як пугач,

Їй вторує людський плач.

Глядить русин: що за диво?

Юрба люду біжить живо,

Чоловіки і жінки,

Старі, слабкі й дітваки.

Одні на Збруч уплав ідуть,

Другі з дітьми убрід бредуть,

Інших гонить дикий страх

По баюрах, тросниках.

Русин крикнув: «Ой господи,

Що се тутки за розпуди?

Чого вони тікали?

Чи татари напали?»

Каже Біда: «Щоб ти знудивсь!

Се мене так люд напудивсь

Та ось на лоб, на шию

Утікає в Росію.

Про їх втеку я не дбаю:

Я за Збручем сестру маю;

Вони біжать чорт зна де,

А вона вже на них жде».

Їде русин байраками,

Аж тут пани з собаками,

З арканами в долоні,

За збігцями в погоні.

Біжать, біжать, спотикаються,

Кричать, кричать, задихаються

«Ой лишенько! Ой біда!

Вся двірня нас покида!

Ой, рятуйте! Поможіте!

Ловіть хлопів, задержіте!

Се ж манить московський цар

Наш робучий інвентар!

Гей, жандарми, гей, фінанси,

Держіть «людек найкоханьши»,

Ще й кордон най військовий

Стане понад Збруч цілий!

Ловіть хлопів, розбійників,

Бо в нас нема робітників!

Як всі за Збруч ...
mart mart   01:45
0

Як всі за Збруч забіжать,

То не буде кому жать.

Ані жати, ні косити,

По п’ять центів молотити,

По п’ять центів від руки,

Ще й по штири канчуки!

Ловіть, держіть, арештуйте,

В’яжіть, бийте і катуйте,

Збруч стіною заступіть,

Лиш нам їх в село пришліть!»

Каже русин: «Гей, вельможні!

Будьте ж трохи осторожні!

Таж їм право позволя

Бігти хоч до москаля!»

Гей, як Біда теє вчула,

Кулачищем замахнула,

Гуп русина у плечі:

«Не балакай від речі!

Чого в чуже мішаєшся?

Чи на праві ти знаєшся?

Ваше право: ціп до рук,

Гній, борщ, бульба і канчук!»

Зойкнув русин, іскорчився,

Від удару наморщився,

Аж хруснула в хребті кість,

Закипіла в серці злість.

Їде далі та й міркує:

«Що се Біда з нас кепкує?

Чи ми в світі послідні,

Що терпіти їй гідні?»

На закруті на вигоні

Затис зуби, затяв коні,

Шарпнув, ніби одурів,

Та й висипав Біду в рів.

А як шарпнув, добре вважав,

Що у рові камінь лежав:

Біда лобом в камінь гуп!

Та й простерлась, ніби труп.

Русин про те не журиться,

Жене кіньми, аж куриться,

В душі шепче «отченаш»,

Щоб там Біді був шабаш.

Аж надійшли ревізори.

«Хто там в рові? Чи не хорий?»

Витягають із рова,

Бачать, Біда нежива.

За спільною порадою

Кличуть війта з громадою,

«Візьміть Біду, схороніть,

У всі дзвони задзвоніть!»

Стали люди міркувати:

«Де ж нам її поховати?

Візьмім її на тачки,

Завезімо в будячки!»

Пок громада надумалась,

Аж ось Біда прочунялась –

Піднімаєсь огида:

«Ведіть мене до жида!»

Бачать люди: жива Біда!

Розбіглися бог зна куда,

Біда встала, простяглась,

Дальше пішки поплелась.

Тут ми з нею прощаємось.

Чи ще коли спіткаємось?

Дасть бог ще нам всім прожить,

Біда й сама прибіжить.

20 марта – 13 апр[еля] 1893
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі