Блоги → Перегляд
Мітки Українська мовафутболУкраїнаЄвро 2020Чемпіонат Європи з футболуЛариса НіцойНіцойАртем ДовбикАндрій ШевченкоТарас КреміньРосіяРосійська імперіяАвстро-Угорська імперіяГаличинаЛьвівРейхскомісаріат УкраїнаДистрикт ГаличинаСРСРСССРПольщаПерша Світова війнаДруга Світова війнаОдесаБританська імперіяОБАК ОдесаОБАККиївСокілСоколшовінізмСокільський рухМірослав ТиршКраківВлодзімеж ХоміцкіВолодимир ХомицькийЕдмунд ЦенарФФУПогонь ЛьвівЧарні ЛьвівЛехія ЛьвівСпарта ЛьвівУкраїна ЛьвівФІФАFIFAВісла КраківКраковія КраківРевера СтаніславівКреси ТернопільІван БоберськийУСК ЛьвівДинамо КиївУРСРЯн ВасевичКарл ФішерМіхал МатіясВацлав Кухарпольський шовінізмСхідні кресиЛуцькстадіон імені Юзефа ПілсудськогокомунізмнацизмфашизмнаціоналізмдемократіяРусь УжгородМатч смертіРухСтартФлакельфКарпати ЛьвівЗахідна УкраїнаВолиньФК ЛьвівВолинь ЛуцькМинайВерес РівнеНаціоналізмІгор КоломойськийКоломойськийПетро ДимінськийДимінськийВіктор ЯнуковичЯнуковичМикола АзаровАзаровНацизмФашизмОлег ТягнибокТягнибокСвободаАнтон ГеращенкоОлег СмалійчукЛеонід КравчукКравчукЛеонід КучмаКучмаВіктор ЮщенкоЮщенкоПетро ПорошенкоПорошенкоєвреїсуржикросійська моваОУНУПАноменклатуранеобільшовикилібералізмукраїнізація

«Українська мова та футбол»

Неділя, 17:26, 18.07.21

Рейтинг
108 0
Переглядів
1520

0
0
У цій статті згадуються

 

«Українська мова та футбол»

В Україні кілька тижнів тому вибухнув мовний скандал через гравців збірної України, які грали на Євро-2020. Справа в тому, що збірну України з футболу, яка вирвала перемогу у Швеції в 1/8 фіналу і пройшла в 1/4 фіналу Євро 2020 року, розкритикували за російську мову. Зокрема, письменниця Лариса Ніцой накинулася на автора вирішального в цій грі гола Артема Довбика через його спілкування російською мовою на прес-конференції. Незабаром після матчу скандально відома українська письменниця Лариса Ніцой оприлюднила у своєму фейсбуці пост, в якому різко розкритикувала Артема Довбика за використання російської мови під час післяматчевого інтерв'ю. Автора переможного голу, який вивів підопічних Андрія Шевченка до чвертьфіналу Євро, письменниця назвала "московитом". От один із фрагментів її коментаря: «Довбик. Що, знову? Знову московит? Господи, ну звідки беруться ці марсіани? А тепер усі, хто написав про українського героя, хто ставив уподобайки, хто вболівав, хто хвалив - так само дружно сходили до нього і сказали йому, що українські герої, тим більше, якщо вони з Черкас (Холодний Яр і все таке), розмовляють українською. Скажіть йому про це. По-доброму скажіть. Бо він ніколи про це не чув" – зазначала Ніцой. Хоча частина дописувачів погоджувалися з критикою Ніцой на адресу збірників, більшість реакцій усе ж були різко негативними щодо письменниці. Багато хто побачив у її заявах спробу зіпсувати футбольне свято, яке об'єднало мільйони українців.

Також цю ситуацію коментував і мовний омбудсмен Тарас Кремінь: «Мова в спорті - це питання гідності і етикету, поваги до себе, народу, країни". Пізніше Кремінь написав на своїй сторінці в Facebook, що мова особистого спілкування спортсменів не є сферою дії Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної". Мовний омбудсмен підкреслив, що кожен громадянин України на міжнародних змаганнях є прикладом для свого народу, держави, шанувальників з різних куточків світу. "Саме тому публічні виступи, коментарі або прес конференції, в яких беруть участь наші спортсмени, їхні тренери, представники федерацій або клубів, в тому числі, по завершенню кар'єри, повинні бути державною мовою, а ось переклад повинні здійснювати організатори змагань" – додавав Тарас Кремінь.

Проте, як там не було, а в ¼ фіналу збірну України розгромила збірна Англії з рахунком 4:0. Звичайно те, що гравці збірної України та тренер (Андрій Шевченко) на прес-конференціях розмовляли на російській мові є доволі негативним явищем, бо це має вплив на пропаганду. Звісно на це б могли і не звернути уваги (мається на увазі російськомовність українських гравців), якби не надмірна увага російських пропагандистів, які на своєму телебаченні доводили на прикладі українських футболістів, що в Україні люблять «рускій язик» незважаючи на його заборону (ну як заборону? Все одно російськомовні ментовські серіали показують по центральних каналах). І що більшість українців, як і більшість українських збірників (гравців збірної України), які розмовляють на кацапській мові – прагнуть «руского міра і братанія, а не братоубійсвєну вайну».

Звісно російськомовність українських збірників – це подарунок російській машині пропаганди. Ну як може існувати нація без мови? І тут з цим погодишся, бо мова – це головна ознака наявності нації! А коли в природі існує українська мова, а гравці збірної України розмовляють на російській, то тут два варіанта – українська мова, як і латинська – «мертва», або футболісти – не українці. А так як спортсмени – це частина певного національного суспільства, то вони також відображають на собі всі аспекти цього суспільства, і в тому числі мовні. Тобто переважаюча російська мова в гравців збірної України, яскраво демонструє, що російська мова є домінантною в українському суспільстві. А для російських пропагандистів – це явний аргумент для доказу – відсутності української нації, бо мова – це головна ознака наявності окремої нації. Для любителів наводити, як аргумент мовну ситуацію в Бельгії та Швейцарії, то пишу зразу – швейцарської та бельгійської в природі не існує! У Швейцарії населення розмовляє на німецькій (епіцентр – Берн), італійській (епіцентр – Лугано), французькій (епіцентр – Женева). А в Бельгії на німецькій, французькій, голландській і фламандській.

Проте у цій мовній історії головним парадоксом є те, що мрія про абсолютно україномовну команду (як про одномовні збірні Німеччини, Англії, Франції, Польщі, і тої ж Росії) сягає часів Австро-Угорської імперії, коли українські землі були розідрані між двома імперіями (Австрійською та Російською). У цій статті я заглиблюся в історію українського футболу, щоб показати, яке місце мала у ньому українська мова і українська національна ідея. А починалося ця історія в австрійській Галичині, де мріяли створити український та україномовний клуб, але польська адміністрація, яка підчинялася австрійцям, всіма силами старалася цього не допустити. Пройшло вже століття після розвалу імперій, як і Російської так і Австрійської, зародився, прожив та здох СРСР, Україна таки постала як окрема держава, і пройшло 30 років з того моменту, а мрія про україномовну команду та збірну – залишилися! Сама історія українського футболу особлива тим, що в ньому домінувала англійська, російська, німецька та польська мова, але не українська. Українська мова всю історію вітчизняного футболу намагалася у нього увірватися, але так цього не зробила.

«Українська мова та український футбол до Першої Світової війни»

Коріння футболу на території теперішньої України сягають кінця XIX століття і ведуть до міста Одеси. Одними з перших гравців у футбол на українських землях були англійські моряки в порту Одеси, які створили найперші команди. Першою футбольною командою на українських теренах була - ОБАК — «Одеський британський атлетичний клуб», який було створено англійцями у 1878 році. У 1884 році в Одесі англійцями було збудоване перше футбольне поле на якому британці популяризували цю гру серед місцевого населення. У 1892 році в Одесі був заснований німецький спортивний клуб «Турн-Ферайн» з секцією футболу. З того моменту кількість одеських футбольних команд тільки зростала: ОКФ (Одесский кружок футбола), ШК (Шереметьевский кружок спорта), «Вега», «Местран», Спортінг-клуб, «Уніон», «Індо», «Флорида», та багато інших (зверніть увагу на те, що більшість клубів мали англомовні назви).

Проте до 1914 року в одеському футболі домінували – англійці! І як би дивно не звучало, але в Російській імперії в місцевому футболі абсолютно домінували британці. Саме вони масово створювали футбольні клуби. І відповідно англомовні домінували у регіональних футбольних чемпіонатах, як чемпіонат Одеси, Києва, Харкова, Москви, Санкт-Петербурга та інших міст. Зазвичай клуби засновували британські моряки, якщо це були портові міста та телеграфісти (сухопутні міста). Тому не дивно, що перший футбольний клуб на українських просторах заснували саме британці («ОБАК» Одеса - 1878). Саме британські гравці одеського «ОБАК» склали основу збірної Одеси, яка виграла чемпіонат Російської імперії 1913 року. Згодом цей чемпіонат визнають не розіграним, через порушення правил регламенту з боку одеситів (хоча в тій історії з політичним присмаком були причетні фіналісти турніру – збірна Санкт-Петербургу, яка програла одеситам).

На українських землях підконтрольних Австро-Угорській імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) футбол також проникав у великі міста. Але його поширювали австрійці, поляки, чехи та євреї. На Галичину футбол і в загальному спорт принесли поляки, які підчинялися чеському Соколу, який пропагував свободу словян від австрійців. Польський Сокіл (пол. Polskie Towarzystwo Gimnastyczne „Sokół”) — польське гімнастичне товариство, створене на взірець того ж чеського товариства «Сокіл», постало шляхом об'єднання кількох менших польських товариств. Перше «гніздо» було утворене 7 лютого 1867 року у Львові з ініціативи Юзефа Міллерта. Засновник — Ян Добжанський. У Коломиї перші загальні збори товариства відбулись восени 1885 року, очільником обрали нотаріуса Яна Дембіцького, заступником — Антонія Чубатого.

Польський «Сокол» сприяв патріотичному вихованню поляків Галичини, також пропагував шовіністичні ідеї. Саме польський Сокіл до 1894 року, тобто до появи уже українського Сокола, поширював «пілкуножну» - футбол на Галичині. Проте навіть поява українського Сокола не подолала гегемонію польської мови в Львові та в регіоні. «Сокільський рух», започаткований чехами у середині XIX століття був також причетний до розвитку гри у Києві (Російська імперія). Перша команда — «Південь», російською – «Юг» (1902) складалася переважно із чехів. Згодом її було перейменовано на «Сокіл».

Проте саме на Галичині відбувся перший офіційний футбольний матч. І сталося це 14 липня 1894 року. За даними обсерваторії Львівської політехніки - 14 липня 1894 року денна температура становила +24 °C. У ті дні у Львові тривала Загальна крайова виставка, протягом якої відбувалися різноманітні конференції інженерів, літературознавців, гостям міста продемонстрували нову трамвайну лінію, що вела до Стрийського парку. У рамках виставки на полі, що знаходилося у Стрийському парку, відбулася міжміська гра між командами, що представляли польське спортивно-гімнастичне товариство «Сокіл» — Львів проти Кракова (за господарів грав польсько-львівський «Сокол»). Матч розпочався 14 липня 1894 року о 17:00. Господарі грали у білих футболках та сірих гімнастичних штанцях, а гості — у білих футболках та синіх штанцях. Поєдинок судив професор Зигмунт Виробек з Кракова. На стадіоні місткістю 10 000 глядачів зібралося близько 3 000 людей. Гра тривала 7 хвилин — до першого забитого гола. Цей м'яч провів 16-річний другокурсник учительської гімназії, який діяв на лівому боці поля – Влодзімеж Хоміцкі (1878 р.н.), хоча українські історики люблять цю персону українізовувати - Володимир Хомицький (хоча сам за національністю був поляком, і після радянської окупації Львова виїхав у польську Сілезію – для українських істориків футболу). Тактики й стратегії у діях футболістів майже не було — головним завданням було проштовхнути м'яч повз воротаря у ворота. Стійками воріт служили два прапорці, увіткнуті у землю.

Також слід зазначити, що перші правила футбольної гри на українських землях було надруковано у монографії «Гімнастичні ігри шкільної молоді», яку видав у 1891 році «Батько» львівського футболу Едмунд Ценар — професор учительської семінарії у Львові. Федерація футболу України (ФФУ) за матеріалами, наданими львівськими істориками спорту, постановила вважати гру, яка відбулася 14 липня 1894 року у Львові, першим документально зафіксованим футбольним матчем на території України. А Влодзімежа Хоміцкі автором першого офіційно визнаного гола в історії українського та польського футболу (14 липня 1894 року у Львові). Польська сторона також визнала цей матч - першим в історії польського футболу.

Те що поляки і польська мова домінували на західноукраїнських землях, то достатньо подивитися на регіональні змагання в Галичині (Австро-Угорська імперія). Перша спроба провести чемпіонат Львова відбулась ще 1907 року, коли Львів як і вся Галичина входив до складу Австро-Угорської імперії. Змагання організувало польське ТЗР — Товариство Забав Рухливих(Товариство фізичних ігор – польською - Towarzystwo Zabaw Ruchowych). В турнірі взяли участь два найкращі клуби того часу, по три команди від кожного. Від «Поґоні» — Поґонь I, Поґонь II та Поґонь III, а від «Чарних» — Чарні, Лауда та Юніор (всі - польські клуби). Змагання проходили в одне коло, після чого дві найкращі команди у фіналі мали розіграти звання чемпіона. Але змагання закінчились скандалом. Поґонь I програла Поґоні II з неймовірним рахунком — 9:28. Таким чином у фінал виходили дві команди «Поґоні», а «Чарні» залишались ні з чим. Але організатори дискваліфікували «Поґонь» на три місяці, переможцем оголосили «Чарні». Восени того ж року пройшов другий турнір ТЗР, в якому взяли участь два клуби по дві команди від кожного. Знову змагання закінчились скандалом. У матчі Поґонь II — Чарні I, вважаючи що м'яч в їхні ворота забитий з порушенням правил, гравці Поґоні II припинили матч. І знову організатори переможцем визнали «Чарні». Як наслідок — «Поґонь» розірвала відносини як з ТЗР, так і з «Чарні».

25 червня 1911 року вперше в Галичині було створено футбольну федерацію, яка називалась СПФ — Союз польського футболу (пол. Związek Polski Piłki Nożnej). У 1911 році Австрійський футбольний союз (нім. Österreichischer Fußball-Bund (ÖFB)) мав федеральну структуру, і новостворений Галицький союз футболу став одним з п'яти (поряд з чеським, моравсько-сілезьким, нижньоавстрійським і альпійським) членів АФС. 1912 року відбулась перша спроба провести чемпіонат Галичини, але його результати було анульовано, так-як не всі клуби змогли договоритись про час та місце проведення кваліфікаційних матчів, через що в установлені терміни матчі не відбулися. І тільки 1913 року вдалось провести Перший чемпіонат Галичини, в якому мали взяли участь 4 клуби в «I класі», по два найкращих від Львова і Кракова — найбільших міст Галичини: «Поґонь» (Львів), «Чарні» (Львів), «Вісла» (Краків) і «Краковія» (Краків). Але «Чарні» в чемпіонаті участі не узяли, так-як Австрійський футбольний союз дискваліфікував їх за участь в матчі з празькою «Спартою», яка на той час перебувала в стані «війни» з АФС. Перемогла «Краковія», а львівська «Поґонь» посіла останнє 3-є місце, не зумівши нічого протиставити краківським клубам. 1914 року до учасників долучилися «Чарні». Спільними зусиллями львівські футболісти відтіснили «Віслу» на 4-ту сходинку, але чемпіонат завершити не вдалось через початок Першої світової війни. На час початку війни лідирувала краківська «Краковія».

Чемпіонат Галичини (Австро-Угорська імперія) - це перші офіційні змагання в Галичині, які проводилися в рамках структури – «FIFA». І як результат – це перші ігри, які проводилися вперше на теренах України під егідою «FIFA». Звісно у чемпіонаті Галичини домінували лише польські клуби як - «Вісла» (Краків), «Роботнічий клуб спортовий (РКС)» Краків, «Академічний ЗС» Краків, «Чарні» (Львів), «Поґонь» (Львів), «Лехія» Львів, «Сан» Перемишль, «Спарта» Львів, «Аматожи» Львів, «Ревера» Станіславів (нині Івано-Франківськ), «Поґонь» Ярослав, «Ресовія» Ряшів, «Чарні» Ясло, «Креси» Тернопіль та «Львовія» Львів (Краків був столицею столицею Західної – польської Галичини). Всі ці клуби, які були учасниками цього регіонального змагання були польськими. Проте українське населення хотіло бачити і українську команду, яка протистояла домінантним полякам. І нею стала єдина команда під назвою – «Україна» Львів.

«Украї́на» Львів (пол. Ukraina Lwów) — український футбольний клуб зі Львова, який існував упродовж 1911—1939, 1941—1944 років. Команда представляла футбольну секцію спортового товариства «Україна». Найсильніша українська футбольна команда Галичини 1920-1930-х років. Володар Кубка Галичини (Чаші професора Кубійовича) 1942 року. 1944 року радянська влада ліквідувала СТ «Україна». А історія з цим клубом почалася в травні 1904 року, коли з ініціативи українських учнів «І Академічної Гімназії» у Львові, був організований клуб, який отримав назву «Український спортивний гурток» (УСК). На початку існування діяльність клубу була обмежена тільки організацією показових матчів і зустрічей. Згідно спогадів Степана Шаха, професор Іван Боберський у 1908 році організував серед учнів Академічної Гімназії «Спортовий Кружок гри ніжної пілки», який самі гімназисти називали «футбалевий клюб». На базі клубу у вересні 1911 року з ініціативи професора Івана Боберського, котрий раніше працював в українській середній школі в Перемишлі, було засновано Спортове товариство «Україна». 15 жовтня 1911 року, через три тижні після першого установчого зібрання, «Україна» провела перший поєдинок.

На стадіоні «Сокола-Батька» команда новоствореного товариства поступилася УСК («Український Спортовий Кружок») з рахунком 1:2. Перший склад «України»: С. Королик, В. Богонос, К. Мацюрак, Д. Вахнянин, К. Шуховський, Степан Гайдучок, Роман Носківський, А. Зелений, І. Трушанко, В. Косаревич, Г. Лучаківський. Того ж року колектив провів ще 2 матчі — перемога 5:2 над «Чеським тімом», і поразка 0:5 від другої команди «Чарних». У 1913 році команда вступила до Австрійського союзу копаного м'яча, який був під егідою FIFA. А 28 червня 1914 у Львові почався Шевченковий здвиг, що зібрав сотні змагунів зі всієї Галичини та Буковини. До програми здвигу входили й футбольні змагання на яких грали лише клуби українців (українських галичан). Так «Україна» (Львів) перемогла «Поділля» (Тернопіль) — 4:1 і «Сянову Чайку» (Перемишль) — 4:0, але фінал з львівським УСК не відбувся, оскільки в другій половині дня після звістки про вбивство Франца Фердинанда, намісника престолу Австро-Угорської імперії, всі змагання було припинено. Чимало гравців спортового товариства опинилося на фронті. Під час Першої світової загинули - К. Гусаківський, З. Дума, Роман Носківський, воротар Роман Перфецький і півзахисник Ананій Степанів. Після Першої Світової війни спортове товариство «Україна» відновило діяльність аж в 1921 році. Цей клуб став єдиною українською та україномовною командою, яка брала участь в чемпіонаті Галичини.

Також був УСК (футбольний клуб) — футбольна команда, створена у Львові восени 1906 року, але вона була малочисельною в порівнянні з «Україною». Клуб був складовою частини Українського Спортового Кружка — першої етнічно української організації фізкультурного профілю. У серпні 1901 р., за розпорядженням Міністерства освіти Австро-Угорщини - Іван Боберський, видатний діяч українського спортивного руху, почав працювати у руській (тобто українській) цісарсько-королівській Академічній Гімназії Львова, яка містилася в будинку Народного дому по вулиці Театральній, 22. Це був найстарший український учбовий заклад із високим освітянським рівнем, де головні заняття провадили рідною для українців мовою. По всій Галичині, завдяки активності Боберського, почали розвиватись гімнастика і рухові ігри (у тому числі футбол). Так Боберський долучився до поширення та популяризації англійської гри, званої «football» — футбол, яка після показового протистояння польських соколів Львова і Кракова у липні 1894 року у Стрийському парку, не зайнятою учасниками тодішньої господарської виставки, набувала все більшої популярності на теренах Галичини. Під час Першої Світової війни дана організація де-факто припинила існування.

«Українська мова та український футбол у міжвоєнний період»

Після Першої Світової війни Наддніпрянська Україна потрапила під окупацію СРСР, а Західна Україна (Галичина, Волинь, Західне Полісся) під Польщу. Закарпаття – Чехословаччині, а Буковина – Румунії. І актуальність щодо української команди збереглася серед українців. У Наддніпрянській Україні, яка була під владою СРСР, всі клуби були комуністичні та російськомовні. Осередками футбольного життя радянської частини України залишалися великі міста: Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Сталіно. Серед найкращих гравців 1920-х та 30-х рр., з УРСР були футболісти збірної СРСР: Микола Кротов, Іван Привалов, Микола та Костянтин Фоміни та Олександр Бабкін (всі мали російські прізвища). 1927 року було засновано славнозвісне «Динамо» (Київ). Саме «Динамо» Київ було єдиною «українською» командою (так як складалося з росіян або російськомовних) у найвищій лізі першого чемпіонату СРСР 1936 року. «Динамівці» зайняли 2 місце. Одними з найкращих футболістів країни були воротар Антон Ідзковський, захисник Костянтин Фомін, нападники Костянтин Щегоцький і Віктор Шиловський. Але за чемпіонство боролися тільки сильні московські клуби («Динамо» та «Спартак»), а найвищим довоєнним показником киян залишилось віце-чемпіонство 1936 року.

Ситуація на західних землях була ідентична. Але тільки там всі клуби були польськомовні. У багатонаціональному Львові було кілька сильних команд, кожна з який мала специфічну назву. Польські імена носили 2 найпотужніші клуби міста — «Поґонь» і «Чарні», які регулярно виступали у найвищій лізі. Сильною командою була і «Гасмонея», де грали євреї. Іншими провідними командами міста були «Лехія» і футбольна дружина спортового товариства «Україна». «Поґонь» провела всі 13 довоєнних турнірів вищої ліги, «Чарні» — 7, «Гасмонея» — 2 і «Лехія» — один. Всі галицькі команди виступали у чемпіонаті Львівської та Станіславської окружної ліги, переможець якої виходив до найвищої ліги. Серед нельвівських дружин варто згадати колективи: «Ревера» (Станіславів), «Юнак» (Дрогобич) та «Погонь» (Стрий) – всі польські. Польська «Погонь» (Львів) - 4 рази ставала чемпіоном Польщі (1922, 1923, 1925, 1926). До національної команди Польщі викликали кільканадцятьох гравців клубу, серед яких Спіридіона Альбанського, Яна Васевича, Юзефа Гарбеня, Мечислава Батша, але найбільшими «зірками» були Міхал Матіяс і Вацлав Кухар. У чемпіонські роки «Поґонь» клуб тренував австрійський спеціаліст Карл Фішер. У першому (та єдиному довоєнному) Кубку Польщі львівська «Спарта» дісталася до фіналу, де програла краківській «Віслі» (0:2). У розіграші Чаші президента Польщі 1938 перемогла збірна Львова у складі якої грали представники: "Погонь" ,РКС ,"Лехія" , та єдина україномовна "Україна". Після вторгнення радянських військ у вересні 1939 усі клуби ліквідували, створивши натомість нові з «пролетарськими» назвами: «Динамо», «Спартак» та інші.

Найсильнішими командами Волині польського періоду були: ВКС (Військовий Клуб Спортивний), «Гасмонея» та «Сокіл» (усі — Рівне), ПКС та ВКС (Луцьк), ВКС (Ковель) у 1922-27 рр., грали у Люблінській окружній лізі, а з 1929 року — у Волинській окружній лізі, але на загальнопольському рівні успіхів не досягали. Задля пропаганди польського шовінізму у Луцьку в 1933 році було побудовано перший і на той момент сучасний стадіон – імені Юзефа Пілсудського (нині це стадіон «Авангард», де грає луцька «Волинь»). Стадіонний комплекс включав адміністративну споруду, трибуни для глядачів, футбольне поле, до якого вів підземний тунель, тир для кульової стрільби, майданчики для ігрових видів спорту, гімнастичні сектори та сквер. Це був один із найкращих стадіонів на теренах Східних Крес, де велася активна політика польського шовінізму. Східні креси (пол. Kresy Wschodnie, від kres — «границя», «кінець», «край») — польська назва територій сьогоденної Західної України, Західної Білорусі і Литви, що колись входили до складу Польської республіки, або як в загальному казали - «східна околиця». Після війни стадіон було дещо реконструйовано. А назва стадіону стала — «Луцький міський стадіон».

Єдиною українською командою на теренах Західної України залишалися – «Україна». Лише у 1928 після організації Польським футбольним союзом «окружної ліги Львів», клуб став членом «ПЗПН» і розпочав у ній змагання. Клуб 12 сезонів (1928–1940) виступав у польській окружній лізі Львів — Класа A: розіграв 182 матчі, здобув 199 очок, різниця м'ячів 433—351. У 1937, 1938 i 1939 року команда здобувала віце-чемпіонство окружної ліги. Свій останній матч до початку Другої світової війни команда розіграла 28 серпня 1939 року, перемігши 4:0 РКС (Львів). У вересні 1939 року західну Україну зайняли радянські війська й комуністи ліквідували всі товариства, у тому числі і спортивні. У радянських в'язницях і таборах загинули футболісти «України»: воротар Петро Гнура, Богдан Кузьма і лівий крайній Євстахій Тихоліз. Деяких гравців товариства запрошували провідні клуби СРСР. Так, Олександр Скоцень на початку 1940 року проводив тренувальний збір з «Динамо» (Москва), але в підсумку опинився в «Динамо» (Київ). У 1942 клуб відновлено, того ж року він став чемпіоном Галичини. Під час німецької окупації 1942—1944 років брав участь у чемпіонаті Галичини. У серпні 1944 року, коли Львів окупували радянські війська, клуб знову розформовано.

А в ті часи центром закарпатського футболу був Ужгород. Найпопулярнішою українською командою краю став Спортивний Клуб «Русь», створений у 1925. Клубними кольорами стали червоний та зелений, в той же час логотипом клубу став герб Карпатської України. 4 червня 1926 року команда зіграла свій перший матч, проти іншого ужгородського клубу – «ЧСК», й поступилася в ньому з рахунком 0:2. А 1 червня 1927 року «Русь» відправилася до Львова (у міжвоєнний період — Польща), де зустрілася з іншим українським клубом - «Україна», матч завершився з нічийним рахунком 3:3. Ця команда була постійним переможцем першості Закарпаття у 1929–1934 роках. СК «Русь» вигравав чемпіонати Словаччини у 1933 та 1936 роках і був одним з найвідоміших клубів країни. Команда однією з перших у світі почала літати на виїзні ігри на літаку, за що отримала назву «літаюча команда вчителів». Найвідомішими закарпатськими гравцями міжвоєнного періоду були воротар Олекса Бокшай і нападник Геза Калочаї. Бокшай, який у 1937 перейшов з «Русі» до празької «Спарти» став наступником легендарного голкіпера Франтішека Планічки і, окрім багатьох чемпіонських титулів у внутрішній першості, виграв Кубок Мітропи. Уродженець Берегового Калочаї грав у «Спарті» у 1932–1937 рр., був володарем Кубка Мітропи і виступав за збірні Чехословаччини та Угорщини. Після завершення війни клуб офіційно було розпущено, але багато його колишніх гравців приєдналися до новоствореної збірної «Закарпаття», яке виступало у радянській Спартакіаді.

«Українська мова та український футбол в роки Другої Світової війни»

Проте німецька окупація України (1941-1944 рр.) сприяла розвитку українського футболу. Так Німецька окупація не заважала проводити футбольні матчі на заході України, де у 1942 році навіть організували суто українську лігу, що об'єднувала україномовні клуби усієї Галичини. Ще восени 1941 року було розіграно Чашу УЦК, де "Україна" Львів у фіналі обіграла "Сян" Перемишль. У 1942, 1943 і 1944 рр., чемпіонами ставали відповідно «Україна» (Львів), «Скала» (Стрий) і «Ватра» (Дрогобич). В Києві влітку 1942 року провели турнір, де виступали угорські, німецькі та румунські військові частини й дві українські команди — «Рух» і «Старт» (або ж по-іншому «Хлібзавод», бо там працювало більшість гравців колективу). Найвідомішими іграми стали зустрічі «Старту» з командою «Флакельф», перша з яких закінчилась перемогою українців 5:1 і було проведено матч-реванш. Через 3 дні — 9 серпня 1942 року «Старт» вдруге переміг німців — 5:3. Але в цій історії, після окупації Києва осінню 1943 року радянськими, з’явилася легенда, що після матчу «Флакельф» - «Старт», відбулися арешти та розстріли київських футболістів, а гра згодом отримала назву «Матч смерті».

«Українська мова та український футбол у післявоєнні часи»

В період окупації СРСР всієї теперішньої території України, єдиною українською та україномовною командою в еліті радянського та радянсько-українського футболу були львівські «Карпати». У 1969 році Кубок СРСР здобули «Карпати» (Львів). Єдиний клуб за всю історію Кубка СРСР, що виграв трофей, виступаючи не у вищій лізі (1969). З 1971 по 1977 львівські Карпати виступали у Вищій лізі чемпіонату СРСР. Так у 1970-х роках і за всю історію радянського футболу «Карпати» (Львів) були єдиною командою вищої ліги СРСР, у якій розмовляли українською мовою, що звісно торкало інтереси партійних чиновників. Всі клуби з УРСР, які виступали в еліті радянського футболу, а саме - Динамо Київ, Шахтар Донецьк, Зоря Ворошиловград (Луганськ), Дніпро Дніпропетровськ, Чорноморець Одеса, Металіст Харків, Локомотив Харків, Динамо Одеса, СКА Одеса, Металург Запоріжжя, Таврія Сімферополь, Сільмаш Харків, Локомотив Київ, Спартак Харків – були російськомовні!!! І до одного файного місця те, що існувала Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), якщо у ній не було місця для української мови!

«Українська мова та її місце в Незалежному Українському футболі»

Після розвалу СРСР українська мова отримала шанс на існування в українському футболі, проте вона існувала лише на теренах Західної України. Українська мова була серед керівництва, адміністрації, футболістів клубу, лише у клубах з таких міст як Львів («Карпати», «ФК Львів»), Луцьк («Волинь»), Рівне («Верес»), Івано-Франківськ («Прикарпаття»), Тернопіль («Нива»), Чернівці («Буковина»), Шепетівка («Темп»), Ужгород («Говерла»). Але і в їхніх структурах було багато російськомовних українців з Наддніпрянської України. Нині в українській прем’єр-лізі можна почути українську мову, як серед керівництва так і серед футболістів лише у «Рух» Львів, «ФК Львів», «Верес» Рівне, «Минай» та донедавна у «Волинь» Луцьк. «Карпати» Львів, які сезон 2020-2021 провели у 2 лізі, через заборгованість клубу, а сезон 2021-2022 навіть не продовжать в аматорах, бо власник Олег Смалійчук, 14 липня 2021 року (в день українського футболу і першого зіграного офіційного матчу у Львові) оголосив про припинення існування клубу. По суті це означає зникнення єдиної колись україномовної команди чемпіонату СРСР.

До 2014 року в Україні по суті була двомовність, а після українська мова стала єдиною державною. Тому всі футбольні органи та клуби в Україні ведуть свою документацію лише на українській. Так це радує, але де-факто більша половина української футбольної спільноти розмовляє на російській мові. Яскравим прикладом є збірна України з футболу, де 90% гравців, як мінімум – російськомовні.

«Карпати Львів: націоналізм, євреї та сєпари»

Чому я акцентую на «Карпатах»? Бо тут є місце політики. І якщо говорити про керівництво львівських «Карпат», то їх утримувала раніше людина відомого бізнесмена в Україні - Ігоря Коломойського (єврея за національністю), а саме Петро Димінський (народився у родині гірника в Кривому Розі), який покинув Україну влітку 2017 року, після того, як збив на смерть людину на авто. До вильоту в другу лігу (літо 2020) львівські «Карпати» були одним із найпопулярніших футбольних клубів Західної України. Прихильники «Карпат» переважно представляли патріотичний, націоналістичний та ультраправий напрям в українському фан-русі. Звичними для ігор у Львові були переклики між цими секторами та чашею стадіону «Україна», а в останній час була «Арена-Львів»: «Слава Україні!» — «Героям слава!», «Слава нації!» — «Смерть ворогам!», та «Україна!» — «Понад усе!». Під час оформлення прапорів та банерів львівські ультрас використовували, зокрема червоно-чорні барви прапора УПА. Так улітку 2010 року було презентовано запасну чорно-червону форму клубу, що символізував барви українського національно-визвольного руху, тобто прапору Української Повстанської Армії (УПА). Дана подія набула політичного розголосу в Україні, так як тоді при владі був проросійський президент – Віктор Янукович та проросійський уряд (на чолі Микола Азаров). Львів знову отримав статус «главних фашистов Зємлі».

Приблизна кількість фанатів у період найбільшого відвідування становила 3,5—4 тисячі осіб. Команда мала багато прихильників і за межами країни — «Карпати» поряд з київським «Динамо» є найпопулярнішим українським клубом серед української діаспори Північної Америки, адже серед переселенців до Канади і США великий відсоток завжди становили жителі Галичини та Західної України. Організовані групи вболівальників, що підтримували клуб як у домашніх іграх, так і на виїзді, з'явилися в 1980-х роках ще коли існував «СКА» Львів . Львівські фанати підтримувати теплі стосунки з прихильниками «Динамо» (Київ) і «Жальгіріса» (Вільнюс), а протистояння були з фанатами московських клубів. Серед найвідоміших і найбільших фанатських угрупувань «Карпат» були (так званих «фірм»): Banderstadt Ultras, Green Lions, Galician Front, Lviv City Firm, Pride, Wehrwolf, West Boys, Lemberg Defenders, Green White Ultras. Перші «бригади» було створено за зламі 1990-х—2000-х: «Green Lions» — 1998 року та «West Boys» — 2002-го. На початку 2000-х років клуб навічно закріпив за фанами ігрову футболку з номером «12». Відтоді жоден футболіст «зелено-білих» не виступає під цим номером. Серед відомих уболівальників клубу були: боксер Андрій Котельник і політик Олег Тягнибок (лідер націоналістичної партії «Свобода»).

Тривалий час власником клубу був львівський бізнесмен Петро Димінський (нафтопідприємства і мас-медіа), який став президентом «Карпат» улітку 2001 року. 2010 року Димінський продав 50 % акцій клубу офшорній компанії, яку пов'язують з Ігорем Коломойським. По 50 % акцій належали акціонерам компанії з обмеженою відповідальністю «Крисал Голдінґс ЛТД» (Krisal Holdings LTD, Британські Віргінські острови) і компанії з обмеженою відповідальністю «Менділ Лімітед» (Британські Віргінські острови, кінцеві бенефіціарні власники: Петро Димінський і кіпріот Хрістакіс Ніколау). Станом на 2012 рік бюджет клубу коливався у межах 12–14 млн доларів (100—110 млн гривень), 2014 року його оцінювали в 5–5,5 млн доларів (60–65 млн гривень), 2015 року — 3 млн доларів (75 млн гривень). По одній із версій, саме збитковість «Карпат» у середині 10-х років, через економічну ситуацію в країні, стала причиною припинення фінансування з боку Коломойського.

18 серпня 2017 року біля села Ямельня Львівської області близько 15-ї години сталося ДТП за участю автомобіля Петра Димінського марки Mercedes S 65 AMG з державними номерами АС0277ВР. Його автомобіль, грубо порушуючи правила дорожнього руху, здійснював на великій швидкості обгін на перехресті з другорядною дорогою, внаслідок чого здійснив лобове зіткнення з автомобілем Наталії Тріли, що виїжджала з цієї дороги на головну. Унаслідок автопригоди 31-річна Наталія Тріла загинула. Як стверджували свідки, за кермом був саме політик, проте сторона звинуваченого висуває версію, що автівкою керував охоронець бізнесмена. Саме Андрію Борщу (охоронець бізнесмена) висунули підозру у скоєнні злочину, обвинувачений перебував під цілодобовим домашнім арештом. Борщу загрожувала відповідальність в приховуванні злочину.

За кілька днів після аварії, за словами члена колегії МВС Антона Геращенка, Петро Димінський вилетів з України на приватному літаку. Є всі підстави вважати, що Національна поліція України зумисно дозволила йому це зробити. Дочекавшись втечі підозрюваного, поліція здійснила обшуки в офісах фірм, які належать Димінському у Львові, з метою зібрати зразки його ДНК для експертизи. 12.12.2017 Печерський районний суд м. Києва задовольнив клопотання Генпрокуратури та надав дозвіл на затримання Димінського П.П. та доправлення його до суду для обрання запобіжного заходу — тримання під вартою. На нього подали документи в Інтерпол. Після цього Димінського неодноразово бачили на матчах його футбольного клубу «Карпати» за кордоном, але ніяких дій щодо його затримання не було здійснено. Від 27 травня 2020 року «Карпати» офіційно повідомляють про зміну бенефіціара, засновника клубу. Частка компанії, що належала Петру Димінському, відтоді перебувала у власності Олега Смалійчука, якому 14 липня 2021 року судилося стати по суті останнім власником львівських «Карпат».

Хоча, ще є дві команди з назвою «Карпати». Одна в місті Галич (Івано-Франківська область), які по деяким джерелам, скоро мають переїхати у Львів та замінити «ліквідовані Карпати» (це один із таких маневрів Коломойського, бо «Карпати» Галич – це нова команда, яка немає відношення до боргів львівських «Карпат»). А друга команда «Карпати» - це також нова команда ветерана колишніх та тепер «ліквідованих Карпат» - Андрія Тлумака, який з допомогою інших ветеранів команди, хоче відродити славетний клуб міста Лева. По суті до 14 липня 2021 року в Україні існувало три команди з назвою – «Карпати», а тепер – дві. А програма «Останній герой: львівські Карпати» - далі буде!

P.S.

Нинішній мовний скандал зі збірною України з футболу на Євро 2020, показує нам справжню мовну ситуацію в країні. Мовне питання в Україні є доволі проблематичним, ще з 1991 року, коли Україна постала як окрема держава. Уже тоді говорили про двомовність і надання статусу державної мови як українській, так і російській. Конституція України 1996 року визнала українську мову – державною. Але враховуючи те, що більша половина населення держави, а точніше Наддніпрянська Україна розмовляла на російській, гостро постало питання другої державної. Для прикладу у 2002 році 42,2% населення України визнало російську своєю розмовною, 37,5% - українську, а 19,8% - використовувало в побуті обидві мови (це статистика використання мови, як розмовної, а не як визнання рідної). Дана тенденція, тобто переважання російської мови у побуті тривала всі 90-ті роки, і першу половину 2000-х років. Лише з приходом до влади такого явного проукраїнського та прозахідного президента (у порівнянні з двома попередніми – Кравчуком і Кучмою) – Віктора Ющенка, мовна тенденція почала змінюватися у користь української мови. Лише у 2008 році 45% населення України назвало українську своєю розмовною, а 38% - російську. Даний відсотковий відрив української від російської у 6-10%, зберігався усю каденцію Віктора Януковича.

Лише з приходом до влади Петра Порошенка, українська мова явно відірвалася вперед від російської у плані розмовної. В 2016 році українська мова досягла рекордної відмітки – 55%, саме стільки українців її використовували як розмовну, проти 41% російської. А рідною українську мову визнали 69% українців (от і вам різниця у «надцять» відсотків в порівнянні двох рейтингів – мови як розмовної і визнання її як рідної). Проте це все лише цифри, які не завжди демонструють справжню ситуацію. Часто їх влада, як кажуть «накручує». Але реальність зовсім інша. Більша половина населення України все одно використовує, якщо не російську, то суржик (російсько-українська, тобто змішана мова). Російська мова повністю домінує у Східній, Південній, Північній Україні, частково у Центральній, де є високий рівень використання – суржику. Українська мова переважає лише у Західній Україні, і то місцями воно спотворена тим же суржиком.

А український футбол, який спровокував черговий мовний скандал, яскраво демонструє мовну ситуацію в країні. Я ще раз повторюся, як у вступі, що футболісти це теж частина суспільства, яка також на собі відображає його тенденції. Звісно мовні тенденції гравців збірної України з футболу є негативними, але вони демонструють усе українське суспільство в цілому. Проте найгірше у цій історії те, що російська пропаганда на прикладі українських гравців і тренера доводить, що в Україні нібито при владі «бандерівські фашисти» зі своєю «нацистською» українською мовою, а народ то «па-рускі гаваріт». І що ці «рускоязичні ігрокі» демонструють волю народу України (бо в кацапів типу української нації не існує в природі, тому вони часто полюбляють цю фразу – «народ України»), який «жаждєт міра і прєкращєнія братоубійствєной вайни на Данбасє». Тобто виходячи з принципу, який я доволі часто використовую, а саме «мова – це головна ознака наявності нації», кацапи, тобто «расіянє» намагаються довести, що народ, який проживає на території України і розмовляє російською, то одне і єдине з ними. І яскравим прикладом для цього є футбол.

Тому навіть маючи 30 років Українську Державу, українці досі мріють мати україномовну збірну з футболу, україномовні клуби, та україномовних футболістів (мається на увазі у більшій половині). І весь цей парадокс, і полягає в тому, що за цю мрію галичани боролися з поляками за часів Австро-Угорської імперії та Другої Речі Посполитої (1921-1939), галичани як і деякі інші українці за часів Рейхскомісаріату Україна та Дистрикту Галичина (Третій Рейх) зуміли навіть створити українську футбольну лігу (Кубок голови УЦК), але ці зусилля розтоптали радянські окупанти, які знищували на своєму шляху все українське. Тому не дивно, що за всю історію радянського футболу в еліті була тільки одна єдина україномовна команда – «Карпати» Львів, коли при нацистах були десятки таких клубів. І до одного файного місця, що була УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка, коли в ній не було місця українській мові. А нині в Незалежній Україні та в еліті її футболу, більша половина клубів російськомовні (не менше 70%). Тому і національна збірна переважаючи є російськомовною.

Але ця мовна ситуація є результатом історичних подій, і також слід згадати, що українці зуміли створити свою державу лише 30 років тому. А до того, вся Наддніпрянська Україна з 1654 року належала росіянам, які на протязі цих довгих століть русифікували її населення. Західна Україна була під австрійцями та поляками, але якось таки зуміла зберегти свою мову і відповідно національну ідентичність, бо мова – це головна ознака нації. Проблемою абсолютного становлення Української мови в теперішній Україні є влада «необільшовиків» - нащадків радянської номенклатури (партійці, державні службовці, керівники промисловості та народного господарства), яку формували на українських просторах – росіяни, євреї, кавказці, татари та русифіковані українці. А вирішенням цієї проблеми може бути тільки становлення міцної та абсолютно домінуючої української націоналістичної влади, яка проводитиме жорстку «українізацію» на прикладі Литви, Латвії, Естонії, де ти не можеш бути громадянином країни доти, поки ти не складеш екзамен з державної мови. І де уведені високі квоти на використання державної мови у телебаченні, кіно, пресі, видавництві. Але цього на даний момент не станеться, бо сучасний український націоналізм - немічний та керований євреями і росіянами, а при владі «необільшовики» та західні єврейські ліберали. Хоча як показує історія - вічної влади в одній і тій же формі нема!

Коментарі

Слава Всевишньому Господу - Дателю Життя, що в Україні є такі розумні українці! Своєю глибоко професійною статтею Ви мене щиро порадували. Дякую.
Олег Духовний
vova stasyuk   21:04
0

Я не професійний журналіст, тому стаття не може бути професійною, а лише аматорською.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі