Блоги → Перегляд
Мітки ЖидобільшовизмБільшовизмКомунізмДемократіяСоціалізмАнархізмНаполеонівські війниНаполеон БонапартФранціяВелика французька революціяВесна народівЄвропаЗолоте 19 століттяПерша Світова війнаДруга Світова війнаГромадянська війнаЖовтнева революціяЛистопадова революціяБританська імперіяРосійська імперіяжидобільшовизмбільшовизмкомунізмсоціалізманархізмдемократіямасонимасонствоКарл МарксМарксєвреїЄвреїжидиЖидиВелика війнамонархіяВолодимир ЛенінЛенінЛенинНімецька імперіяімперіалізмСоюз СпартакаВеймарська республікаНімеччинаРосіяСШАПольщаУкраїнаСРСРСССРТретій РейхЛев ТроцькийТроцькийЙосип СталінСталінВінстон ЧерчилльЧерчилльПетроградКомпартіяУНРДиректоріяЧервоний терорГолодоморГолокостВермахтНКВСНКВДАдольф ГітлерГітлеркапіталізмКацапстанІудаїзмХристиянствоЖидокомунажидокомунаєврейське питанняІудеополоніяЯн Томаш ГроссЖиди на МадагаскарМадагаскарМаріус МутеЮліуш ЛукашевичЮзеф БекМечислав ЛепицькийАркадій ФідлерЛеон АльтерШломо ДикМадагаскарський планПауль де ЛагардФранц РадемахерБеніто МуссолініМуссолініЕйхманЖидомасонська змоважидомасонська змоваМасониМасонствоПапа РимськийВатиканМартін ЛютерЛютеранствоПротестантизмТеодор КауфманКауфманЛаврентій БеріяБеріяПетро ПорошенкоПорошенкоВолодимир ЗеленськийЗеленськийВолодимир ЖириновськийЖириновськийВолодимир ПутінПутінПутинДжордж СоросСоросБілий імперіалізм

«Жидобільшовизм – головна чума 20 століття»

Середа, 20:42, 31.03.21

Рейтинг
160 0
Переглядів
1567

0
0
У цій статті згадуються

 

«Жидобільшовизм – головна чума 20 століття»

 

В даній статті йтиметься мова про те, як євреї провели дві революції на початку 20 століття та під час них повалили дві імперії – Російську та Німецьку; намагалися перетворити Польщу на – Іудеополонію; як поляки з французами намагалися євреїв вислати на Мадагаскар; про звірства євреїв-більшовиків в Україні, під час Громадянської війни; про участь євреїв в проведенні Голодомору на Україні та трьох хвиль репресій проти українців; і звісно багато чого іншого про жидів! Жид – польське слово, яке не має нецензурного значення!

 

20 століття в історії людства стало переломним і суттєво змінило хід подій. Але для того аби зрозуміти, які глобальні зміни відбулися в 20 столітті у геополітичному плані, потрібно згадати сторінки книжки зі всесвітньої історії. Згадавши 19 століття, яке передувало 20-му, ми можемо згадати, що у 1815 році після битви під Ватерлоо - завершилися славнозвісні «Наполеонівські війни». Тоді французькому імператору – Наполеону Бонапарту не вдалося захопити весь європейський континент та встановити своє тотальне правління. Проте його імперські замашки не стали причиною, щоб його ім’я не приписали до продовження Великої французької революції 1789 року, яка і породила по суті феномен Бонапарта та його війн. Дана революція проголошувала демократію, рівність та братерство. Але після поразки Бонапарта, у Франції відбулася реставрація монархії, як і в інших країнах Європи. Але не надовго. Так у 1848 році Європою прокочуються революційні події під назвою «Весна народів», яка сколихне практично всі європейські монархії. Просте суспільство знову повернеться до ідей демократії, рівності та братерства 1789 року, знову згадають ім’я Наполеона Бонапарта. А у Франції його племінник – Луї Бонапарт, стане президентом. Дехто вимагатиме обмеження влади монархів, дехто соціальної рівності, дехто розширення національних прав або взагалі автономії чи незалежності. Звісно ці події не порівняються з масштабами Наполеонівських війн, тому більшість істориків схиляються до того, що після битви під Ватерлоо у 1815 році, і до 1914 року в Європі панував мир. Звісно це якщо не згадувати локальні війни, типу такої як Франко-прусська (1870-1871). А так на протязі майже ста років, у Європі не було війн – континентального значення. Тому саме в цей час панувало – «Золоте 19 століття», як зазначають більшість істориків.

Європейські імперії під час цього «Золотого століття» дійдуть до піку могутності свого Білого імперіалізму на планеті. В ті часи, як кажуть - де не глянь на карту, а в кожному куточку планети, свої володіння мала певна європейська монархія. Звичайно лідером по кількості колоній була Британська імперія, вона мала свої володіння на кожному континенті (якщо не рахувати Антарктиди). За нею йшла Франція, Іспанія, Португалія, Голландія, Бельгія, Італія, Німецька імперія, Австро-Угорська імперія та Російська імперія, яка по площі була номером один на планеті. Білий колоніалізм у 19 столітті проник і був на кожному континенті, навіть взяв раніше не доступну – Антарктиду (1820). Європейські монархії по максимуму витягали все з ресурсів своїх колоній – від золота та алмазів до нафти і деревини. Відповідно Європа збагачувалася, а на територію своїх колоній і їхнього кольорового населення - несла прогрес і цивілізацію. В самій Європі, міста провідних імперій багатіли та розвивали відповідно свою інфраструктуру. Масово відкривалися заводи, фабрики, підприємства, розвивалася сфера обслуговування та дозвілля – готелі, санаторії, ресторани, кафе, театри, банки, університети, музеї, гральний бізнес, спорт. Наука у це «Золоте 19 століття» (1789-1914, від Великої французької революції до Першої Світової війни) здійснила стрімкий стрибок вперед. Так з’явилися автомобілі (1886), поїзди (1804), телеграфи (1832), фотоапарати (1826), дирижаблі (1852), друкарські машинки (1867), літаки (1903) та багато інших досягнень техніки та медицини, без яких ми нині не представляємо своє життя. В ті часи суспільство активно цікавилося досягненнями науки, техніки, медицини та культури. В Європі панував Розум, або як кажуть Інтелект. Тому це справді було «Золоте століття» для Білої людини та могутності її Інтелекту.

Зародки жидобільшовизму

В другій половині 19 століття, після «Весни народів» 1848 року, активно розвивається політика. Зароджується та формується безліч політичних ідеологій, як демократія, лібералізм, патріотизм, націоналізм, расизм, соціалізм, марксизм-комунізм, анархізм та інші. Через індустріалізацію в Європі формується чисельний – робітничий рух, який згодом домагався покращення своїх умов. Наприкінці 19 століття, особливо у 90-х роках, ліві (соціалісти, марксисти, анархісти) провокують робітників до масових протестів. Головним аргументом була величезна «безодня» між статками буржуазії та робітників. Буржуазія дякуючи своєму привілейованому стану, жила в своє задоволення, а прості робітники мали до 20 годин на добу працювати та отримувати мізерну зарплату. Саме на почуттях соціальної нерівності зіграли ліві. Самих лівих, які також вийшли з робітничого середовища, активно, а точніше фінансово підтримували євреї. Євреї в той час у Європі, могли зазвичай займатися торгівлею, що і було їхнім традиційним заняттям. Проте вони були невдоволені відсутністю своєї державно-управлінської можливості, яка б явно примножила їхні статки, так як цьому перешкоджала європейська монархія. Тому Карл Маркс (єврей за національністю) у 19 століття стає головним символом лівих, який створив безліч праць про соціальну нерівність у суспільстві та про необхідність зміни суспільного положення. Насправді євреї зі своїм соціалізмом намагалися змінити баланс сил у Європі, та спромогтися видертись на політичний Олімп, який їм би дозволяв керувати суспільством і примножувати статки. Також вони були зацікавленні у поваленні Білого імперіалізму на планеті та встановлення свого.

Тому вони напередодні Першої Світової війни, через свої ліві сили провокують масові робітничі виступи по всій Європі. Яскравим прикладом є спроба проведення революції у Петербурзі в 1905 році. Тоді в Російській імперії, євреї мали значну кількість правових обмежень, у тому числі політичних. Через ці масові виступи масони (фінансова еліта, серед якої були також євреї) вирішують провести «скотобійню» у вигляді континентальної війни, яка дещо втихомирила б робітничий рух. Саме на це євреї сподівалися, а саме шляхом війни покінчити з монархією, яка  (війна) остаточна змусила б просте населення зненавидіти її. Ліві намагалися простолюдинам подати цю війну, як «ігри монархів та еліти», які мають вигоду тільки від неї. І що від цих «ігор» страждають прості люди, які невинні ні в чому. Так в 1917 році у Російській імперії проходить дві революції, які остаточно її вивели з війни (Перша Світова). Солдати царської армії (рядовий склад) після Лютневого перевороту (Лютий 1917) повірили гаслам та словам більшовиків (прихильників Леніна), що ця війна потрібна лише буржуазії та для її фінансової вигоди, а вони (більшовики) боряться за владу, щоб повалити «злочинну» монархію та припинити війну. Тому «Жовтнева революція» того ж 1917 року успішно пройшла та повалила монархію і Тимчасовий уряд в Петрограді. В більшості істориків є думка, і вона має явне підтвердження, що Володимира Леніна, лідера більшовиків спонсорували німці, які були зацікавленні у виході росіян з війни. В підтвердження цієї теорії, є той факт, що в грудні 1917 року Ленін негайно укладає сепаратний мир (умови) з німцями в Бресті (нині Білорусь), а в березні 1918 року його підписує та згідно нього погоджується на окупацію німцями: пн-сх Польщі, Білорусі, України, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії.

Проте тут слід звернути увагу на єврейську сторону. Бо євреї Росії, які знали про зацікавленість німців у виході росіян з війни (Перша Світова), скористалися цією нагодою, щоб на німецькі гроші провести успішну революцію. А згодом, їхні побратими – євреї Німецької імперії у 1918 році проводять «Листопадову революцію» в Кілі, та змушують Імператора та Кайзера капітулювати перед Британією, Францією та США – 11 листопада 1918 року. «Союз Спартака» - ліва єврейська організація в Німеччині, яка на гроші Заходу (єврейського і не єврейського у лиці США та Британії) проводить революцію на початку листопада 1918 року. Єврейські «Спартакісти» провокують населення та солдатів на виступи з вимогою припинити війну, яка мала затяжний характер та провокувала економічну та продовольчу кризу в країні. Тому 4 листопада в Кілі повстають матроси, які були спровоковані єврейськими «спартакістами». Дух їхнього бунту миттєво перекидається на інші міста Німецької імперії. Через дестабілізацію всередині імперії та в армії, спровокованою єврейськими «спартакістами», Імператор Вільгельм Ⅱ був змушений піти на перемир’я з Британією, Францією та США. Так 11 листопада 1918 року відбулося Комп’єнське перемир’я, після якого Німецька імперія капітулювала у війні та відмовлялася від всіх своїх завоювань, як на Східному, так і на Західному фронті Першої Світової війни. Саме так німці, «дякуючи» євреям програли війну, будучи на територіях своїх ворогів. Звісно на протязі кінця 1918 і першої половини 1919 року, «Союз Спартака» намагатиметься захопити владу у Німеччині, але його розіб’ють та постане демократична Веймарська республіка. Більшість євреїв-спартакістів, після того втечуть у більшовицьку Росію.

А тепер повернімося в ту ж Росію. Після Жовтневої революції 1917 року розгортається Громадянська війна між більшовиками та білогвардійцями. В результаті цієї війни перемогу здобувають більшовики, які через свої обіцянки робочому та селянському населенню, отримують чисельну перевагу. Тому уже після війни, білогвардійська еміграція почала використовувати термін - Жидобільшови́зм — (англ. Jewish Bolshevism, нім. jüdischer Bolschewismus, чеськ. Židobolševismus). Згодом це білогвардійське ідеологічне кліше широко використовувала нацистська влада та місцеві колабораціоністи на окупованій території СРСР, для позначення політичного устрою Радянського Союзу. Вони стверджували, що ідеї комунізму є справою рук євреїв з метою підкорити світ своїй владі. Підставою для такого твердження стало те, що значна частина теоретиків марксизму, а також лідерів російського більшовизму були за національністю євреями. Уявлення про жидобільшовизм часто поєднувалися з теорією жидомасонської змови. В міжвоєнній Польщі для цього стереотипу використовували пропагандистський термін - жидокомуна (про це буде нижче).

Жидобільшовизм в Росії та Компартія - Жидопартія

Білогвардійці (прихильники російської монархії) ще задовго до Першої Світової війни, мали негативне відношення до єврейства. Наклепи у вигляді здійснення євреями ритуальних убивств християнських дітей, були одним з основних антисемітських тверджень російської пропаганди та націоналізму на початку 19-го сторіччя. Після вбивства імператора Олександра ІІ російське «охоронне відділення» почало поширювати чутки про євреїв-змовників. В результаті по імперії відбулися масові єврейські погроми. А з 1881 по 1914 рік, 2 – 2,5 млн російських євреїв виїхало в США. До жовтневого перевороту 1917 року, в Російській імперії євреїв не допускали до політичної діяльності. Природно сталось так, що саме євреї активно кинулись у вир революції 1917 року. В роки громадянської війни та внаслідок інтернаціоналістичної політики більшовиків, колишні іновірці-юдеї, які до революції здебільшого не мали права бути членами навіть містечкових магістратів, раптом стали рівноправними (із колишніми православними) представниками влади.

20 березня 1917 року Тимчасовий уряд Росії проголосив євреїв рівними з усіма громадянами. Велика кількість євреїв активно брала участь у революційній діяльності, а з приходом до влади більшовиків, багато з них отримали керівні посади в новому більшовицькому уряді. Чимало євреїв, які входили до так званого керівного ядра партії (євреї - Зінов'єв, Троцький, Гольдштейн (Володарський) та інші), довгі роки жили в еміґрації за кордоном і в Росію повернулися тільки після Лютневої революції. Серед них один із найвідоміших вихідців з України — Лев Троцький (Бронштейн), який очолив збройні сили республіки. Григорій Зінов'єв (Герш-Овсей Аронович Апфельбаум) став головою Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів та головою Виконкому Комінтерну (був на цьому відповідальному посту з 1919 по 1926 роки). 32-річний єврей Яків Свердлов був призначений першим президентом першої Країни Рад — РРФСР.

Відомий державний діяч Великої Британії Вінстон Черчилль у своїй статті «Сіонізм проти Більшовизму» від 8 лютого 1920 року, охарактеризував участь євреїв у більшовицькому терорі наступним чином: «За винятком Леніна, більшість керівних фігур більшовиків — це євреї. Окрім того, головне натхнення і основна рушійна сила надходить від лідерів єврейської національності. Тому росіянина Чичеріна затьмив його номінальний підлеглий Літвінов, а вплив таких росіян як Бухарін або Луначарський не можна порівняти з владою Троцького, або диктатора Червоної Цитаделі (Петрограда) — Зінов'єва, або Красіна — всі вони євреї. Переважання євреїв у Радянських установах ще більш приголомшуюче. І одну з головних, якщо не основну роль у системі тероризму, запровадженого Надзвичайними Комісіями з Боротьби з Контрреволюцією, відіграють євреї, і в деяких випадках навіть єврейки» - зазначав Черчилль.

Вигнаний з Німеччини німецький імператор Вільгельм у вигнанні в Голландії (після того, як єврейський «Союз Спартака» в Німецькій імперії провів «Листопадову революцію» 1918 року), в інтерв'ю газеті «Чикаго Трибюн» заявив: «За більшовицькі революції, як у Росії, так і в Німеччині несе відповідальність міжнародне єврейство. Під час мого правління євреї зробили його нестерпним, і я гірко жалкую, що фаворитизував єврейським банкірам». Відомий дослідник єврейської історії Пол Джонсон наводить у своїй монографії цитати з таких авторитетних британських видань як «Таймс» та «Морнінґ Пост», автори яких теж стверджували єврейський характер революції в Росії. У свою чергу славнозвісний В'ячеслав Молотов, який десятиліття перебував на самому верху більшовицької влади, писав: «Євреї займали багато керівних постів, хоча становили невисокий відсоток населення країни... У першому (радянському) уряді більшість становили євреї».

А радянську делегацію у Бресті (нині Білорусь) з укладання заздалегідь обіцяного Леніним німцям сепаратного миру (під час Першої Світової війни), очолювали Лев Троцький і Адольф Абрамович Йоффе. Ця радянська акція викликала масовий рух проти євреїв, які, як кричали тоді на всіх кутах, «розпродають Росію, щоб утриматися при владі». У різних районах колишньої імперії почалися страйки — їхні організатори, поряд з політичними та економічними вимогами висували гасло: «Геть жидів!», яке страйкарі енергійно підтримували. В цей час голова петроградської ради Зінов'єв, провів через очолювану ним Петроградську раду безпрецедентне рішення, яким були названі поіменно «найкращі люди нашого часу». Ось їх повний список: Ленін (його прадід по материнській лінії був Мойше Іцкович Бланк, дід — вихрещений Олександр Дмитрович Бланк), сам Зінов'єв-Апфельбаум, Троцький, Урицький, Моісей Маркович Гольдштейн (В.Володарський) і Роза Люксембург. Був оголошений збір коштів на видання портретів усіх «найкращих людей».

Одночасно за наказами Григорія Апфельбаума в Петрограді і всьому Північно-Західному краї, відданому йому на відкуп, почалися масові арешти і розстріли заручників, а комісари з єврейськими прізвищами брали участь у грабунках православних церков і звірячих вбивствах священиків — тому безумства катів єврейського походження не могли позитивно відобразились у свідомості населення. Петроградську ЧК, яка займалася терором проти контрреволюційного елементу очолював Мойсей Соломонович Урицький. Мойсей Маркович Володарський (Гольдштейн) став петроградським комісаром у справах друку, який закрив всі опозиційні газети і жорстоко карав за будь-яку спробу обійти заборони. Першим більшовицьким комендантом захопленого Зимового палацу став Григорій Ісаакович Чудновський, московського Кремля — Міней Ізраїльович Губельман (Омелян Ярославський). Головний телеграф і Держбанк захопив Міхаіл Лашевіч. Головою Московської ради став Лев Борисович Розенфельд (Камєнєв). Комісарами, які наводили «порядок» у столиці і її околицях, були: Мойсей Якович Зелікман, Семен Рошаль, Віра (Берта) Слуцька, Семен Нахімсон, Самуїл Цвілінг.

Збільшився приток євреїв до столиці, де були зосереджені важелі влади. Якщо в 1920 році в Москві проживало 28 тисяч євреїв (2,2 відсотка всього населення столиці), то в 1923-му їх частка становила вже 5,5 відсотка, а в 1926-му — 6,5 відсотка. До Москви до того часу приїхало близько 100 тисяч євреїв, на початку тридцятих років їхня кількість наближалася до 250 тисяч (зростання в 9 разів), тоді як все населення Москви в цілому за 15 років зросло лише у два рази. У 1920 році на IX з'їзді РКП(б) Троцький у доповіді «Чергові завдання господарського будівництва» виклав програму побудови комунізму, в якій він запропонував перетворити країну на систему таборів, в яких робітники та селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. За його задумом із цього контингенту формуються трудові армії за принципом військових частин. Кожна людина зобов'язана вважати себе солдатом праці, котрий не може вільно розпоряджатися собою. Якщо дано наказ перекинути його в інше місце, він повинен виконати цей наказ. Якщо не виконає — буде вважатись дезертиром, і його треба знищити. З огляду на те, що значна частина робітників, в пошуках кращих умов продовольства, а нерідко і з метою спекуляції, самовільно залишає підприємства, переїжджає з місця на місце, чим завдає подальші удари виробництву і погіршує загальний стан робочого класу, з'їзд одним з нагальних завдань Радянської влади та професійних організацій бачить у планомірній, систематичній, наполегливій і суворій боротьбі з трудовим дезертирством, зокрема - шляхом публікування штрафних дезертирських списків, створення з дезертирів штрафних робочих команд і, нарешті, ув'язнення їх в концентраційний табір.

Жидобільшовизм на Україні

Наприкінці 1920-х років загальна чисельність євреїв у сучасних межах України становила близько 2,5 млн чоловік. Це були люди, які в попередньому столітті були жорстоко дискриміновані за релігійними мотивами і за часи царизму не мали права займати ніяких значних урядових посад. У липні 1917 року в Українській Народній Республіці, в рамках намагань забезпечити автономні права національних меншин, створено Єврейське Національне Секретарство. За часів Директорії Української Народної Республіки Міністерство Єврейських Справ було відновлене (очолюване спочатку Абрамом Ревуцьким), і закон про єврейську автономію був повторно введений в дію. Від квітня 1919 року міністром Єврейських справ став Пінкас Красний. Інші євреї, які займали видатні місця в урядах Центральної Ради або Директорії були: Соломон Ґольдельман — заступник міністра торгівлі і промисловості і робочої сили, Арнольд Марґолін — член Української Партії Федералістів Соціалістів; він був заступником міністра закордонних справ і дипломатичним представником в Лондоні і в Парижі. Дослідники визначають, що єврейське питання було складним для Директорії.

Не завжди стосунки між євреями і корінним населенням складалися мирно. Одна з причин масової участі євреїв у більшовицькому русі - це негативне ставлення багатьох українців до євреїв за релігійними та етнічними мотивами. Військові частини, особливо недавно сформовані, нестійкі, де була відсутня дисципліна, часто грабували євреїв, влаштовували погроми. В той час часто вживався термін «жидобільшовики». Тому євреї ухилялися від служби в українській армії, або масово дезертирували. І хоча Директорія боролася з погромами, проте слабкість її влади не дала можливості припинити їх швидко. Ісаак Шварц став першим головою Всеукраїнської ЧК, Борис Волін (Фрадкін) очолив наркомат внутрішніх справ УРСР. Михайо Соломонович Богуславський зайняв посаду секретаря ЦВК та РНК УРСР. Очільниками державного Бюро української преси та інформації (БУП — попередник РАТАУ) з моменту заснування в 1918 р., були Р. В. Гальперіна, В. С. Люксембург, Давид Ізраїлевич Ерде. Серед їхніх сподвижників — українські євреї, в подальшому російські письменники: Михайло Кольцов (Фрідлянд), що родом з Києва, Лев Нікулін з Житомира, Борис Лавреньов з Херсона та інші.

Хоча тільки піввідсотка (0,5 %) від загальної кількості єврейського населення приєдналося до партії більшовиків, вони склали великий відсоток всіх більшовиків в Україні, в 1922 р., приблизно 13,6 % в Компартії (більшовиків) України. 15,5 % делегатів на Українському Конгресі Рад в 1921 і 1922 рр., були єврейського походження. Один з лідерів російських більшовиків Микола Бухарін відверто назвав склад комуністичної організації України «російсько-єврейським». В книзі «Червоний терор в Росії 1918 — 1923», Сергій Мельгунов пише: «В Одесі лютували знамениті кати Дейч і Віхман… Наше село знаходилося недалеко від Києва, і до нас доходили чутки про те, що творила Київська ЧК… Навіть дітей у селі лякали іменем місцевого чекіста Блувштейна. Коли Київ і наше село зайняли денікінці, батько відправився до Києва роздобути ліків для лікарні. Завали трупів — жертв ЧК — ще не були розібрані, і батько їх бачив своїми очима. Трупи з вирваними нігтями, з них із шкірою на місці погонів і лампасів, трупи, роздавлені під пресом. Але сама моторошна картина, яку він бачив, це були 15 трупів з черепами, пробитими якимось тупим знаряддям, порожні всередині. Служителі розповіли йому, в чому полягало катування. Одному пробивали голову, а наступного примушували з'їсти мозок. Потім пробивали голову цього наступного, і з'їсти його мозок змушували чергового… В одному з підвалів надзвичайки було влаштовано подобу театру, де були розставлені крісла для любителів кривавих видовищ, а на підмостках, тобто на естраді, здійснювалися страти. Після кожного вдалого пострілу лунали крики „браво“, „біс“ і катам підносились келихи шампанського. Роза Шварц особисто вбила кілька сот людей, попередньо втиснутих в ящик, на верхній площадці якого було зроблено отвір для голови».

Під час більшовицьких реквізицій майна буржуазії, багато що потрапило до єврейських дрібних підприємців. Погромники приносили викрадені речі перекупникам, чи у невеличкі магазини, які заробляли гроші у тому числі скупкою та перепродажем краму, їх власниками у більшості випадків були євреї. Після визволення від більшовиків, колишні власники намагалися відшукати своє майно, і знаходили його у єврейських магазинах та складах. Це також посприяло тому, що євреї у масовій свідомості дуже легко асоціювалися із більшовиками. За декілька тижнів більшовицької окупації України, у населення склався стійкий образ більшовика-єврея - «всі красногвардійці були євреї». У більшовицьких загонах та органах влади дійсно була велика кількість осіб єврейської національності, хоча публіцист А . Яринович (Андрій Ніковський) писав: «З того, що Шапіро був отаманом, Рахштейн — комісаром преси, Крицберг — фінансів, Ізраїль Кулик — писарем, Чудновський городським комісаром, ще не слідує, що винні взагалі євреї».

Сіоніст Гольдельман писав в той час: «А як має вплинути на українських селян поява в їх селах большевицьких реквізиційних загонів на чолі з комісарчими з містечкової жидівської молоді? Чи «комісародержавіє» з великою участю жидівських півінтелігентів, тих жидів, яких (український селянин) ніколи до того при владі не бачив і це рахував завжди за природне, і тих, з батьками котрих він гандлював — і раптом той жид — командує. Командує від імени ненависних чужинців, що грабують, реквірують його хліб, його добро…». А Микола Сціборський зауважив, що: «у процесі визвольних змагань українства за свою незалежність жиди зайняли позицію виразної орієнтації на Москву, з її імперіалістичними та централістичними тенденціями».

Судовою науково-демографічною експертизою встановлено, що з урахуванням кумулятивних втрат внаслідок спричиненого більшовицькими євреями – Геноциду, Україна втратила 10 мільйонів і 63 тисячі осіб. Заступник директора архіву Служби безпеки України С.Кокін повідомив, що підготовлено список із 136 осіб, причетних до організації Голодомору в Україні — це найвище керівництво КПУ, ДПУ, люди, які безпосередньо підписували розпорядчі документи, що були інструментами реалізації Голодомору, а також люди, які підписували численні вироки проти усіх засуджених у роки Голодомору у 1932—1933 роках. В той час до керівництва КПУ та ДПУ входило дуже багато людей із єврейськими прізвищами: Голова ВУЧК Шварц Ісаак Ізраїлевич, нарком внутрішніх справ УСРР Леплевський Ізраїль Мойсейович, заступники наркома Кацнельсон Зиновій Борисович та Хатеневер Арон Меєрович, секретар Євґеньєв (Левін) Олександр Гнатович, особуповноважені Блюман Віктор Михайлович та Рубінштейн Наум Львович, начальники: 1-го відділу Аміров-Пієвський Марк Юхимович, 2-го відділу Джирін Давид Ізраїлевич, 3-го відділу Александровський (Юкельзон) Михайло Костянтинович, 4-го відділу Рахліс Пейсах Меєрович, 5-го відділу Купчик Ісаак Юлійович, 6-го відділу Письменний Яків Вульфович, 7-го відділу Умов Ілля Абрамович, 10-го відділу Краукліс Ян Шльомович. Дослідники нараховують «близько 5000 імен жидівських діячів, які керували всіма ланками державного механізму в 20-30-х рр. ХХ ст., в Україні, та які організовували і здійснювали голодомори, розстріли». Сучасні історики С. І. Білоконь, Володимир Улянич та інші доводять, що «з 1918 до 1938 р., державність в Україні була жидівська».

Дослідження історика Вадима Золотарьова демострує феномен значного представництва євреїв в керівництві ДПУ-НКВС. Внаслідок агресії СРСР в 1939 році проти Польщі і в 1940 році проти Румунії та територіальними придбаннями УРСР Галичини, західної частини Волині, Бессарабії та Північної Буковини більшовицькі партійні, радянські державні та карально-репресивні органи були створені й на цих західноукраїнських землях й укомплектовані кадрами з відповідних структур зі Східної України та решти Радянського Союзу. Деякі дослідники роблять висновок, що більшовизм для багатьох українців став асоціюватися саме з євреями.

Третій Рейх - боротьба з жидобільшовизмом та визволення Слов’ян від нього

Німецька окупаційна пропаганда використовувала тезу про те, що більшовицький режим — це витвір євреїв, це передусім єврейська влада, німецька пропаганда і газети, що виходили на окупованих територіях, постійно писали про «жидобільшовизм», «злочини комуножидів», «змову Сталіна з євреями». Нацистська пропаганда стверджувала, що більшовицька партія і її каральні органи — ДПУ-НКВС — насправді є маріонетками в руках всесвітнього єврейської змови, мета якого — поневолення народів світу. Євреїв звинувачували в тому, що розпочата війна була розв'язана з їх ініціативи, що вони є нацією-паразитом, що живе за рахунок інших, і, що євреї, захопивши владу в Росії, створили радянську тюрму народів. Висновок з усього цього робився наступний: більшовизм і єврейство є одне ціле. В часи окупації Вермахтом радянської території (особливо російської), популярність отримав німецький пропагандистський плакат з гаслом на російській – «Бей жида-политрука, рожа просит кирпича!».

Адольф Гітлер постійно стверджував, що „Жовтнева революція була справою жидів і загрожувала Європі встановленням у ній комунізму за співучасті жидів, розвивав тему «жидобільшовизму» як втілення світового комунізму і у той же час таврував жидів як втілення світового капіталізму“. У своєму зверненні до німецького народу у зв'язку з початком війни проти СРСР 22 червня 1941 року, Адольф Гітлер заявив, що: «зсередини і ззовні плелася відома нам змова жидів і демократів, більшовиків і реакціонерів з єдиною метою перешкодити створенню нової національної держави і знову занурити Рейх в безодню безсилля і злиднів… Ніколи німецький народ не відчував ворожих почуттів до народів Росії. Тільки протягом двох останніх десятиліть жидобільшовицькі правителі Москви намагалися підпалити не тільки Німеччину, але і всю Європу. Не Німеччина намагалася перенести свій націоналістичний світогляд в Росію, а жидобільшовицькі правителі в Москві неухильно робили спроби нав'язати нашому та іншим європейським народам своє панування, притому не тільки духовне, але, перш за все, військове… Перемога в Польщі, досягнута виключно силами німецької армії, спонукала мене знову звернутися до західних держав з мирною пропозицією. Вона було відхилена міжнародними та єврейськими підпалювачами війни. Але тепер настав час, коли необхідно виступити проти цієї змови жидівсько-англосаксонських підпалювачів війни і також жидівських володарів більшовицького центру в Москві».

У перші тижні окупації, влітку 1941 року, німці в багатьох містах Західної України відкрили в’язниці НКВС, показали всім злочини сталінського режиму і оголосили, що провину за ці злочини несуть євреї. Деякі дослідники вважають, що ідеологічна конструкція про «жидобільшовизм» була найпоширенішим пропагандистським штампом, що використовувався у агітаційній роботі серед добровольців німецької армії та поліції. Ця ідеологічна конструкція не стала абсолютно неприйнятною чи новою для місцевого населення. У Російській імперії юдеї традиційно були «іновірцями» та «інородцями», їхні замкнені релігійні громади викликали ксенофобні почуття у місцевих, які пізніше посилились через антинародні дії більшовицької влади, яка в багатьох асоціювалася з євреями. У тридцяті роки ці прояви ксенофобії зовні зникли — за вживання слова «жид» можна було потрапити за ґрати — але звичка асоціювати євреїв з більшовиками залишилася. Причиною частково був об'єктивний зовнішній фактор, адже згідно з офіційною статистикою, до беріївських чисток в НКВС у 1938—1939 рр., євреї становили до 40% працівників відомства.

Через те нацистська пропаганда «жидобільшовизму», як влади євреїв лягала на сприятливий ґрунт і не знаходила маси противників, а слоган „допомоги у боротьбі з «жидобільшовиками»“ або просто з «жидами», став основною відправною точкою для пояснення ролі і місця добровольця-шуцмана в умовах окупації. Участь деякої частини польських євреїв у комуністичному русі Польщі та співпраця з радянським комуністичним режимом підсилила серед місцевих мешканців окупованої радянцями Польщі існуючий стереотип «жидокомуни».

Жидокомуна та польський погляд на єврейське питання

Жидокомуна (польською - żydokomuna) — польський пропагандистський термін зі сфери теорії змови. Згідно цієї теорії змови, яка виникла в роки Радянсько-польської війни (1920-1921) - євреї або вже контролювали державний апарат Польщі, або збиралися захопити над ним контроль. Слово «жидокомуна» походить від слів «żyd» (пол. «єврей», у польській мові це слово не має лайливих конотацій) і «комуна». Слово «жидокомуна» з'явилося під час радянсько-польської війни 1919–1921 років, коли, на думку противників радянської влади, більшовиків підтримувала непропорційно велика кількість польських євреїв. Самі євреї масово почали переселятися в пн-сх Польщу, після розподілу Речі Посполитої (кінець 18 століття), і яка відійшла в склад Російської імперії. Через значну присутність євреїв на території пн-сх Польщі, або колишнього Царства Польського (належало Російській імперії), під час Радянсько-польської війни активно серед поляків також поширювався термін – «Іудеополонія»  (польською - Judeopolonia). Так як практично всі польські євреї підтримували більшовиків, то серед їхньої еліти була ідея створення єврейської держави у Східній Польщі в рамках «Східноєвропейської (єврейської) Федерації». В 1914 році виник цей політичний проект, а автором став німецький єврей Макс Ісидор Боденхеймер. У даному проекті пропонувалося створення самостійної єврейської держави з шестимільйонним населенням, яка мала б стати буфером між Німецькою і Російською імперіями

У міжвоєнні роки термін вживався право-націоналістичними силами для дискредитації, з одного боку лівих (не тільки комуністів) як євреїв, а з іншого євреїв — як комуністів. Термін також уживався в повоєнні роки щодо режиму «Народної» Польщі, а особливо щодо таємної поліції, що користувалася загальною ненавистю — «Міністерства громадської безпеки» (1945–1954), в якому, згідно з поширеними в суспільстві уявленням, працювало велике число євреїв (а саме 37,1%). Участь деякої частини польських євреїв у комуністичному русі Польщі та співпраця з радянським комуністичним режимом підсилила серед місцевих мешканців окупованої совєтами Польщі існуючий стереотип «жидокомуни».

Після радянського вторгнення у Польщу в 1939 році, яке призвело до розділення польської території між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом (СРСР), єврейські громади на сході Польщі вітали радянську окупацію. Образ євреїв, які вітали радянські війська червоними прапорами, мав велике символічне значення в польській історичній пам'яті того періоду. Історик Ян Томаш Ґросс зазначив, що «серед євреїв було пропорційно більше симпатиків до комунізму, ніж серед будь-якої іншої національності серед місцевого населення». Молоді євреї організували комуністичні ополчення та нове комуністичне тимчасове самоврядування. Такі єврейські поліцаї часто роззброювали і арештовували польських солдатів, поліцейських та інших осіб польської влади.

Історик Ян Томаш Ґросс (Jan Tomasz Gross), який у своїй книзі з назвою «Neighbors: The Destruction of the Jewish community in Jedwabne» звинувачував поляків у вчинені погрому у Єдвабному, в своїх інших книгах, використовуючи архівні джерела музею Голокосту Яд Вашем та свідчення очевидців, також писав про співпрацю польських євреїв з радянською владою та НКВД після окупації Польщі СРСР у вересні 1939 року. Стереотип «жидокомуни» був одною з головних причин єврейських погромів на території Польщі під час і після Другої світової війни, зокрема цей стеротип викликав Львівський погром (1941), та вище згаданий погром у Єдвабному та погром у Кельце. Інколи для позначення цього поняття використовувався термін «жидобільшовизм» (Judeo-Bolschewismus, перекладається також як «юдобільшовизм»).

«Żydzi na Madagaskar»

Напередодні Другої Світової війни в Польщі з’явилося гасло – «Żydzi na Madagaskar», що перекладається, як «Жиди на Мадагаскар». Дане гасло використовували польські націоналістичні сили, а також державні представники, під час потенційної польської колонізації – Мадагаскару (острів біля пд-сх Африки).  З допомогою цього гасла в польському суспільстві закликали депортувати спочатку від 40 до 60 тисяч євреїв, а згодом взагалі все багатомільйонне єврейське населення Польщі на Мадагаскар, щоб «звільнити країну від єврейського впливу». Дана історія з даним гаслом почалася, коли французький міністр заморських територій Франції – Маріус Муте, запропонував передати Польщі – Мадагаскар, який у той час був французькою колонією. 4 травня 1937 року в Парижі відбулася зустріч польського посла – Юліуша Лукашевича та польської комісії колонізації у главі з Мечиславом Лепецьким – з французьким міністром Маріусом Муте, який підтримував польську владу у колонізації Мадагаскару. Ідею переселення євреїв на Мадагаскар підтримав польський міністр Юзеф Бек, який ще у 1935 році створив робочу групу під назвою - «Specjalnа Komisjа Studiów», яка мала вирішувати єврейське питання у Польщі. Дана група 23 грудня 1936 року винесла на обговорення меморандум під назвою – «Єврейська еміграція і колоніальні питання». Даний меморандум підкреслював – єврейську перенаселеність в Польщі, переважання єврейської народжуваності над польською, перевагу євреїв у промисловості та їх більш високе матеріальне становище, аніж у польського населення.

Як би дивно не звучало, але цю ідею підтримували навіть деякі єврейські громадські діячі. Особливо виступив – за, депутат Сейма – Ісаак Грінбаум, який виступив у серпні 1936 року зі зверненням: «Для широких єврейських мас настав час виходу. Еміграція дасть Польщі велику вигоду. Без неї в Польщі буде 5 або 6 мільйонів євреїв» - зазначав єврейський депутат польського Сейму – Ісаак Грінбаум. В результаті 31 травня 1937 року на Мадагаскар прибула польська державна комісія під керівництвом Мечислава Лепицького, у склад якої входили польський натураліст Аркадій Фідлер, єврейський юрист Леон Альтер (був ще керівником польського відділу міжнародної Асоціації єврейської еміграції, яка займалася розселенням євреїв-біженців із Третього Рейху) та інженер по сільському господарству Шломо (Соломон) Дик із Тель-Авіва, якому було доручено поставити оцінку реальності переселення євреїв на острів. В результаті думки делегації розділилися. Голова польської комісії – Мечислав Лепецький вважав, що цілком можливо пересилити на Мадагаскар від 40 до 60 тисяч перших євреїв-колоністів, єврейська сторона мала іншу думку. Так юрист Леон Альтер вважав, що на острів можливо пересилити не більше 2 тисяч євреїв, а Шломо Дик взагалі рахував, що можливо тільки менше 2 тисяч пересилити.

В грудні 1937 року вийшло офіційне державне повідомлення у видавництві «Polskа Informacjа Politycznа» («Польська Інформація Політична»), у якому писалося, що питання єврейської еміграції на Мадагаскар «перейшло із області теоретичних дискусій на шлях існуючих можливостей». Плани переселення євреїв на Мадагаскар підлягали критиці, як в польських, так і у французьких засобах масової інформації (зазвичай у тих, які утримували – євреї). Після початку Другої Світової війни, коли Німеччина окупувала спочатку Польщу, а згодом і Францію, уже керівництво Третього Рейху розроблювало - «Мадагаскарський план». В теперішній час, деякі польські історики вважають, що ідея переселення євреїв на Мадагаскар і її реалізація в життя, могла врятувати багатьох польських євреїв від Голокосту. Особливо цю думку підтримував історик Едвард Гігілевич, який зазначав: «необхідно також визнати, що якби «Проект Мадагаскар» вдалося реалізувати хоча би в невеликій його частині, то вдалося би врятувати від загибелі багатьох польських євреїв».

Німці у свою чергу після поляків та французів, також пробували реалізувати власний «План» - «Madagaskarplan». Згідно нього, вони хотіли депортувати всіх євреїв Європи на Мадагаскар. Вперше про «очищення» Європи від євреїв, шляхом примусової депортації на Мадагаскар заговорили, ще у 1885 році, а саме цю ідею викинув у маси – Пауль де Лагард. Проте першими до практики, а не до слів, дійшли таки поляки з французами, які навіть делегації провадили на острів (вище про це сказано). Окупація Франції Німеччиною та її капітуляція – 22 червня 1940 року, дала можливість німцям вимагати у французів – Мадагаскар, який мав би стати «супергетто» для євреїв. Головним «мотором» Мадагаскарського плану був дипломат – Франц Радемахер, який пропонував змусити окуповану Францію дати добро на еміграцію євреїв на острів. Радемахер вважав, що у даному випадку зробивши євреїв заручниками, можна було б шантажувати їхньою долею – єврейські масонські кола США. В обговоренні даного «Плану» брали участь - Адольф Гітлер та його поплічники: Гіммлер, Гейдріх, Ріббентроп і навіть Беніто Муссоліні. Доопрацьовувати «План» мав гестапівець – Ейхман. Згодом (15 серпня 1940 року) він пропонував кожного року по одному мільйонну європейських євреїв переселяти на Мадагаскар. Управління єврейською колонією на острові, Ейхман пропонував передати у руки – СС. Проте тривала «Битва за Британію» у ті дні, поставила питання виконання «Плану» під загрозу. Так як «Крігсмаріне» (морський флот Третього Рейху) було зайняте протистоянням з британцями, а не транспортуванням євреїв на Мадагаскар. А після захоплення Мадагаскару – антигітлерівською коаліцією, питання «Плану» відпало. Та й він (План), ще втратив свою актуальність, через реалізацію керівництвом Третього Рейху політики – «Остаточного вирішення єврейського питання», тобто шляхом Голокосту.

Теорія жидомасонської змови

Жидомасонська змова — теорія змови, згідно з якою таємна коаліція юдаїзму і масонства, іноді також і комунізму (жидобільшовизм, жидокомуна) прагне встановити всесвітнє панування. У Франції часів Третьої республіки, дореволюційної Росії і в російській еміграції, в гітлерівській Німеччині, а також в Іспанії при Франко були популярні ідеї про наявність такої змови. Ідея існування жидомасонської змови бере витоки з популярної на рубежі XIX і XX століть роботи «Протоколи сіонських мудреців» та з політичної боротьби у Франції навколо справи Дрейфуса (1894-1906). На об'єднання уявлень про таємні підступи юдеїв (що сходять до Середньовіччя) і пов'язаної з масонством конспірології вплинули такі фактори, як: зростання та інтернаціоналізація капіталів низки єврейських банкірських і промислових династій (Ротшильдів і інших) у XIX столітті та приписувана належність значної кількості французьких, американських, а потім і російських політиків кінця XIX - початку XX століть до масонських лож.

Найбільший ефект теорія Всесвітньої жидомасонської змови мала в частині, що стосується революції 1917 року у Росії. Згідно з дослідженнями Берберовой М.М., масони займали багато впливових посад у Державній Думі, Державній Раді, МЗС, військово-промисловому комітеті, генералітеті (після 1915 і зміщення великого князя Миколи Миколайовича), Торгово-промисловому союзі, Прогресивному блоці, партії кадетів, октябристів, трудовиків, адвокатурі, професурі Московського і Петербурзького університетів. Ідея про причетність до змови євреїв здобула велику популярність на початку XX століття, чому сприяло єврейське походження Карла Маркса і багатьох лідерів соціалістичних і комуністичних рухів в усьому світі. Теорія жидомасонської змови сьогодні досить популярна на теренах колишнього СРСР, наприклад у Росії. Так існування жидомасонської змови підтримують багато російськомовних письменників, зокрема, Ігор Шафаревич, Олег Платонов, Вадим Кожинов і покійний Григорій Климов. Опитування, проведене у Москві в 1990 році показало, що 18% жителів Москви вважають, начебто сіоністська змова спрямована проти Росії.

Ще одним яскравим прикладом жидомасонської змови є книга єврея Теодора Кауфмана під назвою – «Німеччина повинна загинути!» (англ. Germany Must Perish!). Ця книга вийшла в 1941 році. Автор-єврей пропонував після закінчення війни стерилізувати німців та розділити їхню територію між Нідерландами, Бельгією, Францією, Чехословаччиною та Польщею. Єврей Кауфман писав, що потрібно стерилізувати 48 млн німців (всіх чоловіків до 60 років та жінок до 45 років). По його підрахункам 20 тисяч хірургів, проводячи по 25 операцій в день, зможуть за три місяці стерилізувати все німецьке населення. А через два покоління німецька нація має зникнути. Дану книгу керівництво Третього Рейху використовувало в антисемітській пропаганді, як доказ існування «єврейської змови» проти великої німецької нації. 24 березня 1941 року в американському журналі «Time» («Тайм»), з’явилися стаття, яка була присвячена книзі Кауфмана, де її автора критикували.

P.S.

Жидобільшовизм був головною чумою 20 століття, який знищив «Золоте 19 століття» для Європи, повалив Білий імпералізм, і встановив жидодемократію, яка стала чумою уже 21 століття. Жидобільшовизм нажаль знищив панування Розуму та Інтелекту на нашому континенті, який панував до 1914 року, тобто до Першої Світової війни. Це була «Золота доба», коли Європа була багата, культурна, освічена, впливова, прогресивна та якою керували безпосередньо Білі. Проте євреї, які ще з часів поширення Християнства у Греції (1 ст.н.е.) розпочали експансію на наш континент. Спочатку вони мали покровительство від Папи Римського та його церкви, яка вчиняла інквізицію, щодо інакодумців, які не вірили безглуздим і дурним приписам Святого Письма, яке відкидало науку та прогрес. А останньою краплею терпіння для вірян стали – індульгенції, так звані проплачені перепустки в рай. Проте Мартін Лютер в 1517 році повстав проти всевладдя Папи та покінчив з ним, породивши – Лютеранство (Протестантизм), яке навпаки виступало за науку та прогрес. Є версія того, що Лютера проплатили багаті німецькі землевласники (як Леніна в 1917 році), які хотіли звільнитися від влади Папи, але це лише моя і декого версія.

Після цих подій, євреї все одно намагалися жити окремими общинами в районах селищ, а в містах у окремих кварталах. Щоб релігійно не змішуватися з європейцями, вони продовжували сповідувати Іудаїзм. В більшості імперій, євреї могли лише займатися торгівлею, або якимсь іншим прибутковим ремеслом. В результаті це дало можливість євреям накопичувати капітали та переходити в кредитно-банківську сферу. Проте їм і цього було мало, і вони захотіли мати владу та керувати у суспільстві. Тому з другої половини 19 століття, найбагатші євреї стають спонсорами лівих (соціалістів, марксистів та анархістів), які мають за намір, повалити монархічну систему правління по всій Європі. Тільки таким чином, євреї могли повалити вкорінену монархічну владу та зайняти її місце. Тому незважаючи на фінансовий та інтелектуально-культурний прогрес у Європі, євреї зробили все можливе, аби підняти робочий рух по всьому континенту, щоб змусити монархів почати «скотобійню» для перших, під назвою «Велика війна» (Перша Світова війна), щоб їх нарешті втихомирити і продовжити своє власне спокійне існування. Насправді мало хто з європейських імперій, прагнув цієї війни саме в Європі. Їхня міжусобна боротьба переходила на боротьбу за колонії на не європейських землях, які набагато більше дали би матеріальної вигоди.

В результаті цієї війни євреї проводять дві вдалі революції – «Жовтневу» 1917 року (жидобільшовики у Росії) та «Листопадову» 1918 року (єврейський «Союз Спартака» у Німеччині). Ліквідовується дві імперії – Російська та Німецька. На території кожної із них євреї намагалися встановити свій єврейський пролетаріат. Проте в Німеччині у 1919 році єврейський «Союз Спартака» подавили та постала демократична Веймарська республіка. Але партійно-комуністичну боротьбу євреї таки продовжили. Більшість лідерів «Союзу Спартака», після провалу, вирушили у Росію, де допомагали більшовикам у їхній боротьбі з Білогвардійцями. А в Росії більшість керівництва більшовиків складали – євреї, як і їхній лідер – Ленін, який сам мав єврейське коріння. Саме тому у слов’янського населення колишньої Російської імперії (росіяни, білоруси, поляки та українці) через переважаючу єврейську національність у більшовиків, сформувалися терміни – жидобільшовизм та жидокомуна.

Саме євреї у формі більшовиків на Україні проводили Голодомор та три хвилі репресій в 30-х роках. Саме вони віддавали наказ з кавказцями (Сталін та Берія) знищувати українську інтелігенцію. Саме жидобільшовики спровокували Голодомор по всій колишній імперії в 1921-1923 роках, своїм «червоним терором». Саме жидобільшовики хотіли в 1920 році окупувати Польщу та перетворити її на «Іудеополонію». Саме жидобільшовики хотіли Голодомором знищити українську націю. І головне, що єврейська громада України, нині мовчить про ці злочини проти української нації, яка не вчиняла проти євреїв голодоморів та голокостів. Українсько-єврейська влада робить все, щоб приховати злочини євреїв-більшовиків на Україні. Тому шановні робіть висновки самі. Кожен із вас, поки ще може ознайомитися з єврейськими прізвищами катів української нації 20-30 та 40-х років минулого століття, поки євреї не знищили архівні дані про них. Тому я горджуся, що мої прадіди-німці у формі Вермахту боролися з жидобільшовиками та звільняли східних слов’ян від їхньої влади.

Проте здобувши Незалежність у 1991 році, Україна так і не звільнилася від жидобільшовиків, бо нині у ній панують «неожидобільшовики», такі як Порошенко і Зеленський. Вони продовжують геноцид української нації. Порошенко підписавши ганебні мінські домовленості у лютому 2015 року, визнав ДНР і ЛНР. Встановив лінію розмежування, яку не можуть перетнути українські війська, щоб звільнити свою законну українську землю. Звісно це все робилося у змові з російськими євреями, такими як Жириновський, та з якими у союзі – Путін. А так після лютого 2015 року, ми часто у новинах чуємо про загибель українських воїнів, коли типу уже 6 років панує режим тиші. Проте Порошенко не забував проводити показові військові паради у Києві, коли в той час на передовій не вистачало зброї. Він же допустив торгівлю статусами учасників бойових дій, які покупляли майже всі «воєнкоматовські щурі», а багато справжніх воїнів і досі без статусу ветерана війни. Своєю економічною політикою, Порошенко змусив українців масово виїжджати закордон на заробітки. А тепер його політику продовжує Зеленський. Тут також робіть шановні висновки. Але я вважаю, що всі хто підтримує Порошенка чи Зеленського – це «жидопоклоники», якщо звісно вони не євреї. Проте найгірше те, що Порошенко з приходом до влади, впустив в Україну одного із світових та американських єврейських масонів – Джорджа Сороса. Який на Україні нині запроваджує головну чуму 21 століття – «жидодемократію», яка має за ціль знищення Білої раси та всіх її націй, згідно сценарію - Теодора Кауфмана.

Коментарі

mart mart 22:51
+5
я випадково знайшов статтю про жидів.
https://politiko.ua/blogpost156989

Жиди чи євреї? Текст галицького мовознавця та історика 1996 року

до речі, я маю знайомого амер рабина жида і з ним консультуюся але і ще одного жида англійського.

що садівником підробляє і вчить не своїх дітей мови своєї.
vova stasyuk   00:14
0

Для українців, традиційно буде - жид, так як цю назву першими навіяли поляки. В польській мові, воно не має образливого значення. Вся проблема полягає у звучанні цього слова.
Жид - не польське, а загальновживане в світі слово з давнім корінням.
Наприклад в болгарську мову слово жид потрапило точно не з Польщі.
vova stasyuk   12:43
0

Для жителів Волині і Галичини, воно буде польським, так як саме поляки навіяли цю назву. В англо-саксонському та німецькому світі, використовують слова - Юда та Юден. Тому важко сказати, хто взагалі першим вжив слово - жид, бо воно зустрічається в кількох слов'янських мовах.
А щодо того що «Жидобільшовизм – головна чума 20 століття» - це так, але зараз жидобільшовизм це глобалізм.
Жидобільшовизм це глобалізм.
Глобалізм у формі жидобільшовизма.
vova stasyuk   10:53
+2

+ жидодемократія у вигляді теорії "відкритого суспільства" єврея Карла Поппера - учителя Джорджа Сороса, який нині реалізовує цю його ідею.
+2

Варто називати це "жидоглобалізм"
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі